Презентация: ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО

ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО АКТОРИ ТА ЗАСНОВНИКИ назад вперед ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Юра Гнат Петрович ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Бучма Амвросій Максиміліанович ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Ужвій Наталія Михайлівна ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Шумський Юрій Васильович ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Борисоглібська Ганна Іванівна ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Добровольський Віктор Миколайович ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Табачникова-Нятко Поліна Мусіївна ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Осмяловська Катерина Олександрівна ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Пономаренко Євген Порфирович ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Яковченко Микола Федорович ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Братерський Микола Феліксович ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Данченко Сергій Володимирович ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Ступка Богдан Сильвестрович ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Бенюк Богдан Михайлович ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Київський академічний театр юного глядача на Липках ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО АКТОРИ І ЗАСНОВНИКИ ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Соломарський Олександр Іванович ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Бучма Амвросій Максиміліанович ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Татлін Володимир Євграфович ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Довбищенко Віктор Семенович ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Київський академічний театр «Колесо» ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Київський академічний драматичний театр на Подолі ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО АКТОРИ ТА ЗАСНОВНИКИ ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Булітко Вікторія ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Грицай-Перебийніс Дмитро ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Бенюк Богдан Михайлович ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО КІНО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Довженко Олександр Петрович ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Параджанов Сергій Йосипович ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО Ступка Богдан Сильвестрович ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО
1/131
Средняя оценка: 4.3/5 (всего оценок: 15)
Скачать (843 Кб)
Код скопирован в буфер обмена
1

Первый слайд презентации: ТЕАТРАЛЬНЕ І КІНО МИСТЕЦТВО

ХХ СТ.

2

Слайд 2

ТЕАТРАЛЬНЕ КІНО

3

Слайд 3: ТЕАТРАЛЬНЕ

4

Слайд 4

назад

5

Слайд 5: Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка

6

Слайд 6

Театр засновано у Вінниці 1920 року спільно Гнатом Юрою, Амвросієм Бучмою та Семеном Семдором. Першим очільником театру став Гнат Юра. Відкриття театру відбулося 28 січня 1920 року виставою «Гріх» Володимира Винниченка, а протягом сезону театр здійснив 23 прем'єри. 1923  — театр був запрошений до тодішньої столиці Української СРР  — Харкова. Серед найкращих вистав театру тих років — «Лісова пісня» Лесі Українки, «Ревізор» Миколи Гоголя (зокрема, у постановці режисера М. Г. Єсипенка ), «Полум'ярі» Анатолія Луначарського, «Свята Йоанна» Бернарда Шоу, «97» Миколи Куліша. 28 серпня 1923 року опубліковано повідомлення, що сформована трупа Українського державного драматичного театру; до її складу увійшли артисти Вінницького театру ім. І. Франка, організованого у 1919 р. Також запрошено київських акторів Мещерську та С. Семдор, митця Романовського, митця-бутафора Крамича та на посаду завідувача музичною частиною — колишнього диригента Львівської опери Коссака. Головним режисером призначено Г. Юру, іншими режисерами — Коханенка і С.Семдор. При театрі організовано художню раду, до якої увійшли режисери та артисти Ватуля і Юрський, а при директорі — адміністративну колегію в складі директора театру Г. Юри (головою) та членів — артистів Ватулі, Коханенка, Т. Юри, представників Головосвіти та губполітосвіти, й товариства Робітничо-селянського українського театру. Влітку 1926 року театр ім. І.Франка за рішенням уряду перевели до Києва, тоді як з Києва до Харкова переїхав театр «Березіль». У 1920-1930-х роках акторське ядро театру складали Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, Юрій Шумський, Ганна Борисоглібська, Дмитро Мілютенко, Віктор Добровольський, Поліна Нятко, Катерина Осмяловська, Євген Пономаренко, Петро Сергієнко, Микола Яковченко, Микола Братерський, Олександр Романенко та інші. Серед постановок були шедеври вітчизняної та світової класики: «Весілля Фігаро» П.Бомарше, «Пригоди бравого солдата Швейка» за Я.Гашеком, «Суєта» І.Карпенка-Карого, «Дон Карлос» Ф.Шіллера, «Борис Годунов» О.Пушкіна.ї

7

Слайд 7

1940  — театр одержав звання академічного. 1941 – 1944  — трупа працювала в евакуації — в Семипалатинську і Ташкенті. У повоєнний період в театру працювали Б.Норд, Б.Тягно, Б.Балабан, М.Крушельницький, В.Івченко, В.Гаккебуш, від 1950-х років — В.Оглоблін, В.Крайниченко, В.Харченко, від 1960-х — Д.Алексідзе, В.Скляренко, Д.Лизогуб, Б.Мешкіс, О.Барсегян, Д.Чайковський, П.Морозенко, С.Коркошко, від 1970-х — С.Сміян та інші. Над музичним оформленням спектаклів працювали К.Данькевич, Л.Ревуцький, О.Білаш, М.Скорик та інші композитори. У 1978 – 2001 роках театр очолював Сергій Данченко. У цей час в акторському складі працюють Богдан Ступка, Богдан Бенюк, Анатолій Хостікоєв, Наталя Сумська, Лариса Кадирова, Лесь Задніпровський, Олексій Богданович, Ірина Дорошенко Василь Мазур, Людмила Смородіна, Станіслав Станкевич, Лесь Сердюк, Михайло Крамар та багато інших. Указом Президента України від 11 жовтня 1994 року театру надано статус Національного. З кінця 2001 до 2012 року театр очолював Герой та народний артист України Богдан Ступка. 25 липня 2012 за наказом Міністерства культури України виконувачем обов'язків художнього керівника театру призначено Станіслава Мойсеєва [1]. Репертуар і структура Провідні спектаклі останніх років: «Кайдашева сім'я» І.Нечуя-Левицького (режисер П.Ільченко), «В неділю рано зілля копала» О.Кобилянської та «Перехресні стежки» І.Франка (режисер Д.Чирипюк ), «Фредерік або Бульвар злочинів» Е.Шмітта (режисер Ю.Кочевенко), «Грек Зорба» Н.Казандзакіса (режисер В.Малахов ); «Весілля Фігаро» за мотивами Бомарше та «Гімн демократичної молоді» С.Жадана (режисер Ю.Одинокий); «Чайка» А.Чехова (режисер В.Козьменко-Делінде ). До творчого колективу театру також належать балетна група, хор і оркестр.

8

Слайд 8: АКТОРИ ТА ЗАСНОВНИКИ

9

Слайд 9: назад вперед

10

Слайд 10

назад вперед

11

Слайд 11

назад

12

Слайд 12: Юра Гнат Петрович

13

Слайд 13

Народився 8 січня 1888 року в селі Федвар (тепер село Підлісне Олександрівського району Кіровоградської області ). З 1907 на професійній сцені в трупі С. Максимовича. У трупі Максимовича Юра зустрів свого творчого побратима та товариша у житті Семена Семдора. [1] Далі Юра грав у театрі товариства «Руської Бесіди» у Львові (1913 — 1914), у Молодому Театрі ( 1917 ) і в Театрі ім. Т. Шевченка в Києві ( 1919 ). Від 1920 в Театрі ім. Івана Франка, створеному під опікою УГА у Вінниці, перенесеному 1923 до Харкова, а з 1926 до Києва. У цьому театрі Гнат Юра працював до 1961 року як мистецький керівник і режисер, підготувавши близько 100 вистав. За першого періоду Гнат Юра переважно імітував репертуар Молодого Театру й спирався на драми В. Винниченка та модерні західно-європейські п'єси. Від 1929 перейшов на радянсько-український ( І. Микитенко, О. Корнійчук ) та російський репертуар. З світового класичної спадщини ставив «Дон Карлоса» Й.-Ф. Шіллера ( 1936 ). Як актор залишився найкращим у побутових ролях: Терешко, Крамарюк («Суєта», «Житейське море» Івана Карпенка-Карого ), Копистка («97» Миколи Куліша ).

14

Слайд 14

В побутовому плані також виступав у ролях: Фіґаро («Весілля Фіґаро» П'єра-Огюстена Бомарше), Швейка («Пригоди бравого вояка Швейка» за Ярославом Гашеком). Знімався у фільмах «Прометей» (1936), «Кармелюк» (1938), «Тарас Шевченко» (1951) «Мартин Боруля» (1953). «Сто тисяч» (1958). Викладав з перервами в Київському Театральному Інституті (1938 — 1961). Помер 18 січня 1966 року. Похований в Києві, на Байковому кладовищі. Поруч з ним похована його дружина — Рубчаківна Ольга Іванівна.

15

Слайд 15: Бучма Амвросій Максиміліанович

16

Слайд 16

Народився 14 березня 1891 року у Львові в родині залізничника і пралі. Був останнім з дев'яти дітей бідної родини, де живими залишився лише він та старша сестра Ольга. Батько Максиміліан (Максим) Петрович, людина крутої вдачі, покладав на сина великі надії, намагався вивчити його як слід, віддав до гімназії. Але з неї відмінника Бронека виключили з «вовчим квитком» за артистичні карикатури на вчителів. Завдяки сестрі у 1905 році потрапив до Львівського театру товариства «Руська Бесіда», до режисера Йосипа Стадника, де вперше ступив на професійну сцену. Був талановитим у музиці (самоук гри на скрипці ), співах, танцях, імпровізації та копіюванні оточуючих і швидко став ведучим актором. В 1905—1912 працював у театрі. Тут він здружився на все життя з Лесем Курбасом. Під час Першої світової війни у 1914—1917 роках воював в австрійській армії унтер-офіцером, був поранений, засуджений до розстрілу за ляпас офіцеру, був у облозі Перемишля, де ледве не загинув від голоду і холери. Потім потрапив у російський полон, працював на Турксибі, на каторжних роботах. Після втечі з Середньої Азії у тендері паровозу потрапив до України та за рекомендаціями львів'ян — художників був прийнятий до Театру М. Садовського, одночасно отримуючи освіту у Київському музично-драматичному інституті ім. М.Лисенка. З колективом театру пропрацював з 1917 по 1919, але видатних ролей на той час не зіграв. У 1919 виїхав з театром на Захід, але в Стрию шляхи Садовського та Бучми розійшлись.

17

Слайд 17

У 1919 організував разом з давніми партнерами та кумирами «Новий львівський театр» у Дрогобичі, який мандрував Наддніпрянщиною. Взимку театр затримався у Вінниці, куди перебралася з «денікінського Києва» сім'я Гната Юри. 20 січня 1920 вони об'єдналися і на базі «Нового львівського театру» був утворений, спільно із Гнатом Юрою та Семеном Семдором, театр ім. І. Франка, керівництво ним передано Гнату Юрі (нині Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, з 1926 року працює в Києві). Найзначнішою роллю цього періоду стала роль Барона («На дні» М.Горького у постановці Г.Юри). Франківці довго (для того часу) затримались у Вінниці — до весни 1920-го, а влітку переїхали до Черкас. Тут стало очевидно, що Г. Юра, після стажування у МХАТі, своєю творчою орієнтацією тяжів до МХАТівського життєвідтворення. Йому були чужі ідеї сценічного перевтілення, образної умовності, яку сповідували Бучма та Курбас. Вони з Бучмою виявились художниками різної творчої крові. Бучма пішов від франківців. Організував театр-студію ім. Франка та поплив по Дніпру до Херсону. Але, внаслідок голоду на Херсонщині та хвороби першої жінки Бучми Поліни Самійленко, спектаклі припинились і театр розпався. Після довгих поневірянь по розореній війною, революцією та громадянськими колотнечами Україні Амвросій Максиміліанович потрапив до Києва, керував самодіяльним театром Перших залізничних майстерень, а коли Курбас організував своє Художнє Об'єднання «Березіль» (ХОБ), прийшов до давнього друга актором Четвертої майстерні.

18

Слайд 18

У 1922-26 та 1930-36 — провідний актор театру «Березіль» (спочатку в Києві, а з 1925 — у Харкові), опора Олеся Курбаса у театральному новаторстві, ідеальний «курбасовець» — філософ та арлекін. Тут талановитий Бучма став тим самим великим, геніальним актором української сцени. Тут він зіграв свої знамениті ролі, що стали класикою національного театру: Джіммі Хіггінс у п'єсі за однойменним романом А.Сінклера, Пузир в «Хазяїні» І.Карпенка-Карого, Лейба в «Гайдамаках» за Т.Шевченком, Задорожний в «Украденому щасті» І.Франка, Блазень у «Макбеті» В.Шекспіра та ін. У 1926-30 працював у кінематографії як актор і режиссер. На Одеській кінофабриці зіграв першу роль — Тараса Шевченка в однойменному фільмі 1926 року. Після «Нічного візника» (1929), де Бучма геніально виконав роль Гордія Ярощука, українське німе кіно стало відоме у світі. Найбільше глядачів вразила сцена, де герой Бучми, візник, дізнається про смерть доньки від руки білогвардійця. Він у нестямі йде нічною Одесою, а за ним слідує його кінь, немов розуміючи, що сталося. Він багато знімається в німому кіно — Микола ( «Микола Джеря» ), Ярощук ( «Нічний візник» ), німецький солдат ( «Арсенал» ), Лейзер та Йоселе («П'ять наречених»), Еміль («Проданий апетит»), Сашко-музикант («Напередодні») та ін. У 1925 році «Березіль», як найкращий театр України працював у Харкові, на той час столиці, а «франківці» — у «провінційному» Києві. Невдовзі столицю перевели у Київ, і тепер театр ім. Франка займав столичне положення. Гнат Юра, який ще з 20-х років був опонентом Курбаса, почав укріплювати творчій потенціал театру і першими, кого він хотів бачити у своєму театрі, були курбасівці. Після компартійного розгрому театру «Березіль» у 1933 р. Курбаса зняли з посади керівника «Березолю», згодом арештували та розстріляли… А по розпорядженню уряду, у 1935 році стали франківцями березільці Амвросій Бучма (вдруге) з жінкою Валентиною Бжеською, Наталя Ужвій, Дмитро Мілютенко. У театрі ім. І.Франка Бучма пропрацював до самої смерті — 20 років. Тут він зіграв видатні ролі: Іван Коломійцев («Останні» М.Горького), Ленін («Правда» О. Корнійчука, вперше в Україні), Микола Задорожний («Украдене щастя» І.Франка ). У цій ролі найбільш повно виразився його талант, найяскравіше виявилися особливості акторської манери, вистава була тріумфальною.

19

Слайд 19

15 травня 1941 р. Україна урочисто відсвяткувала 50-річчя Амвросія Бучми, а 27 травня колектив театру виїхав на гастролі до Москви і Ленінграду. Майстерність А.Бучми викликала захоплення у широкого загалу російської публіки і здобула визнання колег. Війна не припинила роботи франківців. А. Бучма, на той час головний режисер театру, перебував разом з колективом в евакуації (Семипалатинськ, Ташкент), виїздив на чолі фронтової бригади франківців на Сталінградський та Донський фронти (1942–1943). Під час перебування у Ташкенті А.Бучма поставив на сцені Узбецького театру ім. Мукімі «Наталку Полтавку». Вистава йшла багато років по війні з незмінним успіхом у глядачів. Після повернення до Києва сполучав роботу в театрі з роботою художнього керівника Київської кіностудії художніх фільмів (1945—1948 рр.). Знімався: підпільник Лещук ( «Подвиг розвідника» ), боцман Дзюба ( «В далекому плаванні» ). За роль Макара Діброви в однойменній виставі за п'єсою О. Корнійчука одержав другу Державну премію другого ступеня (1949). У повоєнний період А. Бучма займався режисурою в театрі і кіно. Консультував фільми. Викладав у Київському інституті театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого, професор. Серед учнів — народні артисти Н.Копержинська, К.Степанков. Він автор статей з проблем театрального мистецтва — збірка «З глибин душі» (1959). Виступав на радіо і телебаченні. Обирався депутатом Київської міськради, членом першої Президії новоутвореного після війни Українського Театрального Товариства. Нагороджений багатьма урядовими орденами і медалями. Помер 6 січня 1957 року внаслідок довготривалої хвороби Паркінсона. Похований на Байковому кладовищі у Києві (надгробок — граніт ; скульптор І. М. Копайгоренко, архітектор Л. О. Лось; встановлений у 1964 ро

20

Слайд 20

1924 Вендетта 1924 Макдональд 1924 Сон Толстопузенко 1925 Укразія (інша назва «7+2»)— Казачий полковник 1926 Микола Джеря — Микола 1926 Тарас Трясило (інша назва «Повість про гаряче серце»)— Тарас Трясило 1926 Тарас Шевченко — Тарас Шевченко 1928 Джиммі Ґіґґінс — Джиммі Ґіґґінс 1928 Напередодні — Сашко-музикант 1928 Нічний візник — Гордій Ярощук 1928 Проданий апетит — Еміль 1929 Арсенал (інша назва («Січневе повстання в Києві у 1918 році») — німецький солдат 1929 П'ять наречених — Лейзер та ідіот Йоселе 1931 Фата морґана — пастух Хома Гудзь 1932 Атака — Петер 1932 Смачного ("Приятного аппетита) — Шеф-повар 1934 Велика гра (інша назва «Віра Філеаса Чендлера») — Чінгіз 1935 Остання ніч (інші назви «Зона», «Біла смерть») 1937 Назар Стодоля — Сотник Кричатий 1939 Щорс — генерал Терешкевич 1941 Вітер зі сходу — Габрис 1945 В далекому плаванні — боцман Дзюба 1945 Іван Грозний — Олексій Басманов 1945 Нескоренні — Тарас Яценко 1947 Подвиг розвідника — агроном Лещук 1952 Украдене щастя — Микола Задорожний

21

Слайд 21: Ужвій Наталія Михайлівна

22

Слайд 22

Народилася у Любомлі на Волині. 1922 — 25 навчалася в Драматичній студії при Першому Державному Драматичному Театрі УРСР ім. Т. Шевченка у Києві і виступала на його сцені. 1925 — 26 в Одеській «Держдрамі», 1926 — 34 в «Березолі», далі в Харківському Українському Драматичному Театрі ім. Т. Шевченка і з 1936 в Київському Державному Академічному Українському Драматичному Театрі ім. І. Франка. Найяскравіше талант Ужвій розвинувся в «Березолі». Була одружена з українським поетом-футуристом Михайлом Семенком (Михайль Семенко). Вони розлучилися у 1936 році, а 23 жовтня 1937 року його розстріляли. В цьому шлюбі єдиною дитиною був син Михайло (1927 р. н.). Він теж проявляв поетичний дар, писав вірші. Після розлучення залишився з Наталією Ужвій. Навчався в Київському університеті на факультеті міжнародних відносин. Помер від менінгіту 13 грудня 1951 року. В її репертуарі близько 213 ролей у театрі і 20 у кінофільмах. Найкращі з них: Фруманс («Золоте черево» Ф. Кроммелінка, 1926), Маґельон («Король бавиться» В. Гюґо, 1927), Джулія («Змова Фієско…» Ф. Шіллера, 1928), Тьотя Мотя («Мина Мазайло», М. Куліша, 1929), Череда («Кадри» І. Микитенка, 1931), Тугіна («Остання жертва» О. Островського, 1939), Беатріче («Багато галасу даремно» В. Шекспіра, 1940) та ін. Пізніше — в ролях героїнь майже в усіх драмах О. Корнійчука, О. Левади, М. Зарудного й інших радянських драматургів. У кіно: Ярина («Тарас Шевченко», 1926), Марина («Тарас Трясило», 1927), Настя («Прометей», 1936), Анна («Украдене щастя», 1952), Марія («Земля», 1954, за одноіменною повістю О.Кобилянської) та ін. Померла 22 липня 1986 року. Похована на Байковому кладовищі у Києві.

23

Слайд 23: Шумський Юрій Васильович

24

Слайд 24

Народився 5 листопада 1887 року в місті Тирасполі. 1917 року організував у Херсоні самодіяльний український драматичний театр і студію; пізніше перейшов до Одеської «Держдрами» ( 1925 — 1934 ) і Київського театру ім. І. Франка ( 1934 — 1954 ). Жив в Києві. Помер 7 червня 1954 року. Похований на Байковому кладовищі.

25

Слайд 25

Шумський — яскравий актор перевтілення, у світовому репертуарі в ролях: Петруччо та Бенедікта («Приборкання непокірної» та «Багато галасу даремно» В. Шекспіра), Фіґаро («Весілля Фіґаро» П. Бомарше), Філіппа II («Дон Карлос» Ф. Шіллера), Нейля («Композитор Нейль» Г. Кауфмана); в сучасному українському репертуарі: Гнат Гиря («97» М. Куліша), Дудка («Республіка на колесах» Я. Мамонтова), Зіновій («Яблуневий полон» І. Дніпровського) та в численних драмах О. Корнійчука («В степах України» та «Калиновий гай», ролі Галушки та Романюка); Шумський виступав також в українському і російському класичному репертуарі; виконав близько 160 ролей; крім того, брав участь у радіовиставах.

26

Слайд 26: Борисоглібська Ганна Іванівна

27

Слайд 27

Народилася 1 ( 13 липня ) 1868 року у місті Себежі Вітебської губернії (тепер Псковської області ) в сім'ї службовця. Разом з батьками переїхала до міста Ізюма на Харківщині, де й пройшло її дитинство. Освіту здобула в Харкові в школі «Благодійного товариства». В 1886 році склала при Харківському університеті іспит на звання народної учительки, того ж року почала учителювати в селі Новоселівці Ізюмського повіту на Харківщині.

28

Слайд 28

Робота в театрі Театром захоплювалася з дитинства. В аматорських гуртках міста Слов'янська, де Ганна Іванівна жила з сім'єю, з великим успіхом грала ролі Одарки («Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ'яненка ) і Терпилихи ( «Наталка Полтавка» Котляревського ). На запрошення Марка Кропивницького в 1888 році вступила на професійну сцену, на все життя зв'язавши свою долю з українським театром. У трупі Кропивницького працювала до 1902 року, потім чотири роки в трупі Саксаганського і Карпенка-Карого, в 1906 – 1907 роках гастролювала з трупами Шатківського і Колесниченка. В 1907 – 1917 роках працювала в першому українському стаціонарному театрі у Києві під керівництвом Миколи Садовського. Створила велику галерею яскравих сценічних образів в театрі: Риндичка, Текля, Гапка, Варвара («По ревізії», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Зайдиголова», «Чмир» Кропивницького), Секлета, Вустя («За двома зайцями», «Ой не ходи, Грицю…» Старицького), Ганна («Безталанна» Карпенка-Карого), мати (в п'єсах «Суєта» Карпенка-Карого і «Лісова пісня» Лесі Українки), Стеха («Назар Стодоля» Шевченка), Шкандибиха («Лимерівна» Панаса Мирного), Мазайлиха («Мина Мазайло» Миколи Куліша). Після Жовтневого перевороту була одним із організаторів у Києві першого Державного українського театру імені Т. Шевченка (нині в Дніпропетровську ). У 1920 – 1925 роках перебувала на Західній Україні, де виступала в різних театральних трупах.

29

Слайд 29

З 1925 року і до кінця життя працювала в Київському театрі імені І. Франка. Тут вона створила образи у п'єсах: Орина («97» Куліша), Клара («Страх» Афіногенова), Марфа, Варвара («Правда», «Богдан Хмельницький» Корнійчука). народна артистка УРСР (з 1936 року). Жила в Києві. Померла 26 вересня 1939 року. Похована в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 2). Могила охороняється Спілкою театральних дічів України. Ролі Ганна («Безталанна» Івана Карпенка-Карого) Шкандибиха («Лимерівна» Панаса Мирного) Хівря («Сорочинський ярмарок» Михайла Старицького) Клара («Страх» Олександра Афіногєнова) Марія Тарасівна, Варвара («Платон Кречет», «Богдан Хмельницький» Олександра Корнійчука)

30

Слайд 30: Добровольський Віктор Миколайович

31

Слайд 31

Народився 10 ( 23 січня ) 1906  року в Одесі в родині священика. Батько отець Миколай працював настоятелем Лисогірської церкви Петра і Павла. В Лисій Горі промайнуло дитинство майбутнього актора. В 1928 році закінчив театральну студію при Одеському драматичному театрі. Працював у театрах Одеси, Харкова і Донецька. В 1939 – 1964 роках — актор Київського українського драматичного театру ім. І.Франка. В 1964 – 1984  роках — Російського драматичного театру імені Лесі Українки. В кіно знімався з 1930  року. Помер 28 липня 1984  року в Києві. Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 50).

32

Слайд 32

«Украдене щастя» І. Франка — Михайло Гурман «Фронт» О.Корнійчука — Огнєв «Багато галасу даремно» В.Шекспіра — Бенедикт «Вишневий сад» А. Чехова — Лопахін «Калиновий гай» О. Корнійчука — Вітровий «Крила» О.Корнійчука — Ромодан «Платон Кречет» О.Корнійчука — Платон «Ревізор» М.Гоголя — Городничий «Свіччине весілля» І. Кочерги — Свічка. «Макбет» В.Шекспіра — Макбет.

33

Слайд 33: Табачникова-Нятко Поліна Мусіївна

34

Слайд 34

Народилася Поліна Омельченко (Нятко — акторський псевдонім) 8 ( 21 жовтня ) 1900 року в селі Карабачині (нині Брусилівського району Житомирської області. З дитячих років захоплювалася поезією, особливо любила читати твори Т. Г. Шевченка. У 1916 році поступила до театральної школи Миколи Лисенка у Києві, яку закінчила у 1918 році. Її першими вчителями були Марія Михайлівна Старицька, Іван Олександрович Мар'яненко. Брала участь в студійних заняттях в малому театрі імені Івана Франка. У 1918 – 1920 роках році працювала в «Молодому театрі». У 1920 – 1921 роках — в «Центростудії» (Київ), у 1921 – 1922 роках — у Київському шостому районному театрі імені Лесі Українки, в 1923 – 1924 роках театрі «Березіль», театрах Одеси, Дніпропетровська, Донецька, з 1940 року постійно в Київському українському драматичному театрі імені І. Франка. З 1921 року викладала в драматичних студіях при різних театрах, у 1940 – 1960 роках — в Київському інституті театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. Серед учнів: О. Кусенко, А. Роговцева, Е. Бистрицька, Ю. Тимошенко, Ю. Березін. Жила в Києві. Померла 12 жовтня 1994 року. Похована на Байковому кладовищі (ділянка № 33).

35

Слайд 35

Творчість За роки театральної діяльності П. М. Нятко виконала багато ролей, що увійшли в золотий фонд український радянської культури. Створені актрисою образи: Беатріче в комедії Шекспіра «Багато галасу даремно», Мавки в «Лісовій пісні» Лесі Українки, Катерини в п'єсі О. Корнійчука «В степах України». Окрім театру, Поліна Нятко активно працювала і в кіно та на радіо. Примітний внесок П. М. Нятко у справі популяризації творчої спадщини Т. Г. Шевченка, художнім читанням поезій якого вона віддала більш як шість десятиліть. Ролі в поемі «Гайдамаки» (театр «Березіль»), у кінофільмах «Коліївщина» і «Прометей» за творами Т. Г. Шевченка.

36

Слайд 36: Осмяловська Катерина Олександрівна

37

Слайд 37

Катерина Олександрівна Осмяловська (*26 листопада 1904, Полтава, Україна — †1997, Київ, Україна)  — українська актриса, народна артистка України (1951). Закінчила Київський музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка (1921). Була актрисою Одеського державного драматичного театру (1926–1929), потім — Київського українського драматичного театру ім. І.Франка (1930–1963). Знімалась у фільмах: «Перекоп» (1930), «Прометей» (1935), «Наталка Полтавка» (1936, Наталка), «Нескорені» (1945, Валя), «Українські мелодії» (1945, Соломія).

38

Слайд 38: Пономаренко Євген Порфирович

39

Слайд 39

Біографія Народився 24 лютого (9 березня) 1909 року в Херсоні в родині чиновника. У 1928 році закінчив театральну студію при Одеському державному драматичному театрі. З 1936 року — актор Київського державного академічного українського драматичного театру імені І. Франка. Член ВКП(б) з 1944 року. Помер 4 серпня 1994 року в Києві. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 6; поруч з дружиною). Творчість Грав у фільмах: «На крилах пісні», «Штурмові ночі» (робітник), «Митько Лелюк» (партизан Мороз), «Кармелюк» (Левко), «Нескорені» (Андрій Проценко), «Калиновий гай» (художник Верба), «Суєта» (Іван), «Іванна» (Садаклій) та ін.

40

Слайд 40: Яковченко Микола Федорович

41

Слайд 41

Народився 20 квітня ( 3 травня ) 1900 року у місті Прилуках в сім'ї помічника керуючого астраханським рибним промислом, його мама крім нього мала ще четверо дітей. Його рід має початки з донських козаків — сім'я переїхала до Полтавської губернії з-під Ростова-на-Дону, мала патріархальний уклад, тяга до мистецтва не особливо заохочувалася. 1912 року поступив до Другого Прилуцького вищого початкового училища імені Кислих. 1916 поступив до міської єврейської гімназії, де захопився художньою самодіяльністю, перші ролі представляв у гімназичному театрі. Тоді ж ґрунтовно вивчив грецьку мову. В часі революційних подій йде на фронт. Його онук, Микола Бохонько-Яковченко: точно невідомо, на чиєму боці він воював — за червоних чи за білих. За документами — всю війну перебував при червоноармійському санітарному поїзді. Проте з часом захоплювався, розповідаючи про кінноту генерала Шкуро ; якось дістав добре приховані два Георгіївські хрести [2]. 1918 року дебютував на аматорській сцені в Прилуках. З аматорського гуртка перейшов до трупи театру Пилипа Хмари, на той час російської, з 1919 року перетвореної на українську. В цьому часі грав в п'єсах Леоніда Андреєва — Тюха в «Савві», та підпоручник Григорій Миронов в «Днях нашого життя». З 1920 по 1927 рік працював у театрах Лубен, Прилук, Сімферополя, Черкас, Чернігова, Дніпропетровська, Харкова. З 1927 року — актор Київського академічного українського театру імені Франка (з перервами).

42

Слайд 42

Театральна доба 1927–1929 В сезоні 1927-28 року в театрі були нові роботи: «Любов і дим» Дніпровського, «Заколот» Фурманова, «Сон літньої ночі» Шекспіра. Запросив його головний режисер театру Гнат Юра та відразу запропонував роль у виставі «Сон літньої ночі». Того сезону в складі колективу гастролював у Луганську, Дніпропетровську, Сталіно, Миколаєві. В театральному сезоні 1928-29 створює образ Распера в п'єсі Гозенклявера «Ділок» — постановники О. Смирнов, Олександра Смирнова-Іскандер. 6-30 травня — гастролі в тодішній столиці Харкові, столична преса відмітила його майстерність гротеску. Восени виступає у прем'єрі «Диктатури» І. Микитенка (роль Ромашки). Робота в театрі та особисте життя в 1930-і роки В листопаді 1930 — прем'єра п'єси І. Микитенка «Кадри» — поставив Гнат Юра, художник Б. Ердман, грав і Яковченко. 1931 року запрошений до новоствореного Харківського театру революції, розпочав сезон 7 листопада виставою «Справа честі» І.Микитенка. Того ж таки 1931 року узяв шлюб із 21-річною Тетяною Марківною. Вона відхилила залицяння чисельних претендентів — серед був і відомий актор Віктор Добровольський. 26 квітня 1932 у подружжя народилася донька Ірина. В 1932-33 роках був задіяний у майже всіх виставах, у п'єсі «Ета» С. Левітіної грав роль Жихарєва, в «Страсі» О. Афіногенова — Захарова, Микола Пронашко та Іван Шкурко — «Дівчата нашої країни» І. Микитенка, у п"єсі «Жандарм» за «Украденим щастям» І. Франка — війт, «Фальстаф», 1933 — буфонада з елементами фарсу за мотивами творів В. Шекспіра — сер Джон Фальстаф, «Підступність та кохання» — Вурм. Після виконання останньої ролі Яковченко отримує запрошення від Леся Курбаса до Харківського українського драматичного театру імені Т. Шевченка.

43

Слайд 43

Після прем'єрних показів «Фальстафа» Яковченко так виснажився, що його примусово відправили в будинок відпочинку «Світлий» у Місхорі. Літом 1933 з «Дівчатами нашої країни» та «Фальстафом» театр гастролює у Дніпропетровську й Києві. Яковченко отримує чергове запрошення — до театру імені Т.Шевченка від Мар'яна Крушельницького. 1934 повертається до Києва, Гнат Юра приймає його на посаду «актора вищої категорії». Відіграв прем'єру та до 100 вистав «Платона Кречета» Олександра Корнійчука ; роль медичної сестри виконувала дружина, Тетяна Яковченко. Професор Шварцберг, його великий шанувальник, допомагав засвоїти звички лікарів, пройнятися специфікою їхньої праці. 30 квітня 1937 року з'явилася на світ Юнона Миколаївна Яковченко. Восени 1939 потрапляє під набір військовозобов'язаних, відтак стає учасником радянсько-фінської війни. З фронту повернувся квітнем 1940, знайшов роботу в Київському державному театрі музичної комедії. З постановок цього часу — Пелікан, оперета «Містер Ікс», Філіп, «Коломбіна», Дельакво, «Ночі в Венеції»; в цьому часі його партнеркою по сцені була Новинська Віра Петрівна. Восени 1940 О. Корнійчук переконує знову перейти до театру ім. І. Франка. Виконує роль Довгоносики — «В степах України» — «перейняв» з рук першого виконавця — Валентина Дуклера. В «Калиновому гаю» виконує роль матроса Клима, його фраза «Клянуся головою акули» «пішла в народ».

44

Слайд 44

Подальший творчий шлях 22 червня 1941 застало театр в Москві. В часі Другої світової війни не увійшов до складу Першої фронтової бригади артистів, виїздить з родиною до Тамбова, там трупа ставить «Партизани в степах України» та «Богдан Хмельницький» — дяк Гаврило-Яковченко закликає до боротьби з окупантами. У жовтні театр евакуйовується в Семипалатинськ, працює на сцені місцевого театру. Повертається перша фронтова бригада в Семипалатинськ, Яковченко полишає там родину і відправляється на фронт у складі Другої фронтової бригади театру Франка — під рукою Амвросія Бучми. В часі перед Сталінградською битвою бригада виступала в штабі фронту, у батальйонах, на призовних пунктах та госпіталях. Згодом у складі четвертої фронтової бригади — керував Дмитро Мілютенко, бере участь у звільненні Будапешта. 1944 року повертається з родиною до Києва. 1945, в часі відзначання 25-ї річниці театру ім. І. Франка, нагороджений медалями «За оборону Сталінграда» та «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр..». Заслуженим артистом став у 1943, народним у 1970. Післявоєнна творчість Після приходу в театр нового керівника М. Компанійця його разом з низкою акторів виводять із складу трупи — з наданням підвищеної республіканської премії… і обіцянкою задіяти в творчій роботі «поразово». Серед ролей у театрі — Пеньонжка, «Мартин Боруля», Распер — «Ділок» Гозенклявера, Микола («Наталка Полтавка» І. Котляревського);

45

Слайд 45

Бублик, Довгоносик («Платон Кречет», «В степах України» О. Корнійчука), Оверко («Фараони» О. Коломійця); Лящ («Останні» М. Горького). Знявся у кінофільмах «За двома зайцями», «У ніч перед Різдвом», «Королева бензоколонки», «Максим Перепелиця», «Дід лівого крайнього» та інших. На зйомках фільму Івана Пир'єва «Наш спільний товариш» (1962) Яковченко спробував накласти собі на обличчя грим. Пир'єв на це відповів: « Миколо, таку морду, як у тебе, Бог дає один раз в сто років, та й то на Великдень. Не псуй! ». Після смерті дружини 1946 року у нього на руках залишилися дві доньки. Життєвий удар спичинив прихильність до міцного напою. Часто його бачили в ресторанчику «Театральний», вулиця Миколаївська (сучасна Городецького). Дмитро Мілютенко та Гнат Юра його картали, він щоразу щиро обіцяв виправитися й так продовжував виступи[3]. Крім того, актор міг — не соромлячись і не комплексуючи — взяти гітару і відправитися — куди-небудь- з концертом — був стабільний аншлаг. Перед виходом на сцену частенько дивився у дзеркало, бив себе долонями по писку і примовляв: «У-у, годувальниця моя!». 1948 року він грає в п'єсі «Макар Діброва», 1950 — «Калиновий гай». Обидві п'єси були удостоєні Державної премії СРСР, їх записують як радіовистави. 1950 року з театром гастролює у Польщі — Кракові та Лодзі. Проте потрапляє на лікування до Львівської психоневрологічної лікарні. На межі безробіття опиняється після чергового «зриву» — не втримався від запросин акторів Чернівецького театру — відзначали закінчення гастролей. В жовтні 1951 Яковчук ледь впрошує Олександра Корнійчука лишити його на роботі[4]. Закінчивши прилуцьку гімназію, вільно володів грецькою мовою. Коли в 1967 до Києва приїхала грецька трагедійна актриса Аспасія Папатанасіу, що виступала у виставі «Антигона» Софокла, він умовив Ігоря Безгіна — тодішнього директора театру ім. І. Франка, дозволити йому привітати її. Микола Федорович спілкувався з нею її рідною мовою[5].

46

Слайд 46: Братерський Микола Феліксович

47

Слайд 47

Народився 1898 року в Києві. Закінчив театрально-інструкторські курси в Києві (навчався у В. Сладкопевцева). Працював у трупах П. К. Саксаганського, М. К. Садовського, в 1924—1956 роках (з перервами) — актор Київського українського драматичного театру імені І. Франка. У кіно — з 1928 року. Жив у Києві. Помер 7 липня 1956 року. Похований на Байковому кладовищі.

48

Слайд 48: Данченко Сергій Володимирович

49

Слайд 49

Народився 17 березня 1937 року у Запоріжжі в театральній родині. Його дід, Костянтин Іванович Полінський, працював директором Полтавського пересувного театру, з яким пов'язані дитячі спогади режисера. Батьки, Володимир Данченко і Віра Полінська  — знані львівські актори, народні артисти України. Рід Данченків має спільні корені з родом відомого режисера Володимира Немировича-Данченка. В 1955 – 1959 роках навчався на геологічному факультеті Львівського державного університету ім. І.Франка. Одержавши диплом і попрацювавши близько року за фахом, повернувся до професії батьків. 1965 року закінчив режисерське відділення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого і розпочав режисерську діяльність у Львові. Перші творчі кроки Данченка припали на період так званої хрущовської «відлиги». Тоді, як і загалом у громадському житті, проявляються новаторські ідеї в радянському театрі. Щоправда, в Україні вони носили кволий характер, адже вона перебувала на особливому режимі [1]. Серед тогочасних новаторів оновлення національного театру та курбасівських традицій були Л. Танюк, Р. Віктюк, Б. Головатюк, Р. Коломієць, Р. Степаненко, В. Опанасенко, Є. Золотова, В. Грипич, Ф. Верещагін, В. Магар, С. Данченко та інші. У час, коли багато українських театральних діячів змушені були шукати прихистку від тиску та цензури в Москві, Ленінграді, Прибалтиці, Сергій Данченко залишився в Україні. Львівський період творчості режисера тривав десять років: два роки в Театрі юного глядача і вісім — у Театрі імені Марії Заньковецької (очолював театр у 1970 – 1978  роки). У цей час Данченко поставив вистави «Перший день свободи» Л. Кручковського ( 1965 ), «В дорозі» В. Розова ( 1966 ), «Маклена Граса» М. Куліша ( 1967 ), «Місто на світанку» О. Арбузова ( 1968 ), «Камінний господар» Лесі Українки, «Моє слово» В. Стефаника ( 1971 ), «Річард ІІІ» В. Шекспіра ( 1974 ), «Украдене щастя» І. Франка ( 1976 ).

50

Слайд 50

1978 року переїхав до Києва, де розпочав викладацьку діяльність в Київському інституті театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого (згодом став професором, завідував кафедрою акторської майстерності та режисури драми) і очолив Київський академічний драматичний театр імені І. Я. Франка. Поставив низку яскравих вистав, які змінили обличчя театру й відновили його колишню славу: «Украдене щастя» І. Франка (1979), «Дядя Ваня» А. Чехова (1980), «Візит старої дами» Ф. Дюрренмата (1983), «Енеїда» І. Котляревського (1986), «Тев'є-Тевель» за Шолом-Алейхемом (1989), «Санаторійна зона» за М. Хвильовим (1990), «Патетична соната» М. Куліша (1993), «Крихітка Цахес» Е. Гофмана (1995), «Приборкання норовливої» та «Король Лір» В. Шекспіра (1996–1997), «За двома зайцями» М. Старицького (2000). З 1980 року керував дворічним стажуванням режисерів при Академічному драматичному театрі імені І.Франка. З 1996 року — академік-засновник Академії мистецтв України. Завдяки своїм постановкам за межами України він вивів сучасний український театр на європейську сцену. Серед таких вистав — «Марія» А.Салинського (демонструвався в м. Враца, Болгарія), «Візит старої дами» Ф.Дюрренматта (в Театрі імені Ю.Словацького, Польща), «Камінний господар» Лесі Українки (в театрі імені Янки Купали, Білорусь), «Вишневий сад» А.Чехова (у МХАТ ім. М.Горького, Росія), «Украдене щастя» І.Франка (в театрі імені О.Духновича, Словаччина), «Приборкання норовливої» В.Шекспіра та «Вишневий сад» А.Чехова (в Польському Театрі, Польща). Помер 20 серпня 2001 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі. Після смерті режисера його місце на посаді художнього керівника театру ім. Франка зайняв його учень — народний артист України Богдан Ступка. Нагороди, відзнаки

51

Слайд 51: Ступка Богдан Сильвестрович

52

Слайд 52

Народився актор 27 серпня 1941 року в смт. Куликів на Львівщині, яке на той час перебувало під німецькою окупацією і містилось у дистрикті Галичина в складі Генерал-губернаторства. До сцени його привчили родичі: батько співав у хорі Львівського оперного театру, мамин старший брат був там же солістом, а тітка — головним концертмейстером. За кулісами театру Богдан Ступка побачив і почув багатьох видатних співаків повоєнного часу, зокрема Івана Козловського і Сергія Лемешева. Освіта і кар'єра Богдан Ступка хотів вступити на хімічний факультет Львівського університету [2], але іспити склав невдало. По тому влаштувався в обсерваторію, працював певний час у Баку, вступив на заочне відділення філологічного факультету Львівського університету. 1961 року він закінчив акторську студію при Львівському академічному драмтеатрі ім. М.Заньковецької і до 1978 року працював у цьому театрі. Його творчим наставником був Сергій Данченко, який 1978 року очолив Київський академічний драмтеатр ім. І.Франка. Того ж року на запрошення свого наставника, Б. Ступка перейшов до цього театру 1984 року він закінчив заочне відділення театрознавчого факультету Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. Протягом 1999–2001 років був міністром культури і мистецтв України. 2001 року після смерті Сергія Данченка Богдан Ступка очолив Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка. Його син, Остап, грав провідні ролі в театрі під керівництвом батька. Смерть 22 липня 2012 року Богдан Ступка після тривалої хвороби на сімдесят першому році життя помер о 6:45 у лікарні «Феофанія» [3]. 24 липня 2012 року у театрі імені Івана Франка відбулась церемонія прощання з актором [1]. Як повідомив його син, Остап, причиною смерті став серцевий напад на тлі запущеного захворювання на рак кісток [4]. Богдан Ступка хотів померти в один день зі своєю матір'ю Марією Ступкою, яка пішла з життя в ніч з 23 на 24 липня 2007 року [1]. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 52а).

53

Слайд 53

Загалом у Ступки — близько 100 ролей у кіно та понад 100 на сцені. У театрі імені Франка зіграв у таких виставах: «Украдене щастя» Івана Франка (режисер-постановник — Сергій Данченко ) — Микола Задорожній [5] «Дядя Ваня» Антона Чехова (режисер-постановник — Сергій Данченко ) — Войницький «Король Лір» Вільяма Шекспіра — король Лір «Лев і Левиця» Ірени Коваль (режисер-постановник — Станіслав Мойсеєв ) — Лев Толстой [6] «Кар'єра Артура Уі, якої могло і не бути» Бертольда Брехта — Артуро Уі «Сни за Кобзарем» — Поет Софокл «Цар Едіп» (режисер-постановник — Роберт Стуруа ) — цар Едіп «Істерія»; Зигмунд Фройд «Тев'є-Тевель» (за п'єсою Григорія Горіна, написаною за мотивами творів Шолом-Алейхема; режисери-постановники — Сергій Данченко, Дмитро Чирипюк ) — Тев'є «Легенда про Фауста» (режисер-постановник — Андрій Приходько ) — старий Фауст, Мефістофель [7]

54

Слайд 54: Бенюк Богдан Михайлович

55

Слайд 55

Брати: Петро, актор Василь, завідувач кафедри акушерства № 2 НМУ ім. О. О. Богомольця. 1978  — закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. 1978 – 1980  — працював у Київському театрі юного глядача. З 1980  — актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка в Києві, протягом ряду років — у числі провідних. 1989 – 1994  — не припиняючи роботу в театрі, працював старшим викладачем у Київському державному інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Вів розважальні телепрограми — «Шоу самотнього холостяка» ( Перший національний ) та «Біла ворона» ( 1+1 ).

56

Слайд 56

Театр Віка та Онисим — «Вікентій премудрий» Я. Стельмах Юнга — «Загибель ескадри» О. Корнійчук Павлик — «Фараони» О. Коломієць Пила — «Сон літньої ночі» В. Шекспір Комсорг — «Прощання в червні» Вампілов Роберто, Велутто — «Моя професія — сеньйор з вищого світу» Скарначчі й Тарабузі Левурда і другий кум — «Конотопська відьма» Б. Жолдак Пастрана — «Благочестива Марта» Тирсо де Моліно Патісоне — «Сміх і сльози» С. Міхалков Солдатик — «Регіон» М. Зарудний Терешко Колобок — «Трибунал» А. Макайонок Віля — «Дикий ангел» О. Коломієць Печінка — «Фронт» О. Коломієць Крісті Мегон — «Хвацький молодець — гордість Західного краю» Дж. Мілінгтон Сінг Славко — «Злива» О. Коломієць Жених — «Бронзова фаза» М. Зарудний Самурай — «Бунт жінок» Хікмет, Комісаржевський Евріал, Охрім — «Енеїда» І. Котляревський Дід Мороз — «Дванадцять місяців» С. Маршак

57

Слайд 57

Беніто Муссоліні — «Остання вистава» Мюллер Юнак — «Кабанчик або Біля моря» Перукар — «Аукціон» Гараєва Кіт Бегемот — «Майстер і Маргарита» М. Булгаков Сіре мишеня — «День народження кота Леопольда» Хайт Чорт — «Різдвяна ніч» М. Гоголь Щирий — «Момент» Мотл — «Тев'є-Тевель» Ш. Алейхем Плаксій — «Цар Плаксій і Лоскотон» В. Симоненко Король Франції — «Біла Ворона» Г. Татарченко Горобець — «Вій» М. Гоголь Калитка — «Сто тисяч» І. Карпенко-Карий Той, що греблі рве — «Лісова пісня» Леся Українка Юркович — «Талан» М. Старицький Цахес — «Крихітка Цахес» Гофман Швейк — «Швейк» Я. Гашек Онисим — «Кохання в стилі бароко» Я. Стельмах Собакевич — «Брате Чичиков» М.Гоголь Санчо Пансо — «Останній Дон Кіхот» М. і С. Дяченки Елфрід Дулітл — «Пігмаліон» Б. Шоу Яго — «Отелло» В. Шекспір Езоп — «Езоп» Гільєрме Фігейредо Кочкарьов — «Одруження» М. Гоголь Ян — «Сентиментальний круїз» Тамара Кандала

58

Слайд 58: Київський академічний театр юного глядача на Липках

59

Слайд 59

Загальні дані Київський академічний театр юного глядача на Липках розташований у спеціально зведеній будівлі за адресою: вул. Липська, буд. 15/17, м. Київ—01021 (Україна). Приміщення театру на Липках — сучасне і зручне, з двома сценами та глядацькими залами, на 408 та 80 місць, відповідно. Театр розпочав роботу 1924 року у приміщенні колишнього Педагогічного музею ( вул. Володимирська, буд. 57), потім давав вистави в залі «Інтимного театру», 1926 — 36  — в колишньому кінотеатрі «Роте фане» (тепер Хрещатик, буд. 36), 1936 — 41  — у колишньому приміщенні (не збереглось) оперети Ливського, у 1948 — 54 роки — на Маловасильківській (тепер Шота Руставелі ) [2]. Директор-художній керівник театру — Гирич Віктор Сергійович. Історія Київський академічний театр юного глядача на Липках був заснований 1924 року Олександром Соломарським та Іриною Дєєвою, композитором І. Віленським як Державний театр для дітей ім. І. Я. Франка ; літературною частиною завідував О. Корнійчук. Перша прем'єра  — «Мауглі» за Р. Кіплінгом  — відбулася 8 листопада.

60

Слайд 60

З театром співпрацювали найвидатніші майстри українського мистецтва — А. Бучма, В. Татлін, А. Лундін, В. Вільнер, К. Кошевський, Б. Вершилов, М. Фореггер, Меллер, і навіть К. Станіславський, який брав участь у постановці «Синього птаха» М. Метерлінка. Поставлені в період від 1924 до 1941 року, такі вистави, як «Мауглі» Р. Кіплінга, «Соловей» Г.-К. Андерсена, «Хо» Я. Мамонтова, «Платон Кречет» О. Корнійчука, «Ревізор» та «Одруження» М. Гоголя, «Сорочинський ярмарок» за М. Гоголем, «Юність Тараса» В. Суходольського, «Шахерезада» Д. Огнева, «Дон Кіхот» М. Сервантеса, «Недоросток» Д. Фонвізіна, «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, «Вільгельм Телль» Ф. Шіллера, «Шевченківський ранок» В. Чаговця, «Міщанин у дворянстві» та «Витівки Скапена» Ж.-Б. Мольєра, «Синій птах» М. Метерлінка, «Горбоконик» П. Єршова, «Дохідне місце» О. Островського, «Дитинство» та «Міщани» М. Горького й інші, стали гордістю й окрасою Київського ТЮГу; вони продемонстрували жанрове розмаїття репертуару і новаторство пошуків, завоювань та звершень, заклали традиції акторського та режисерського мистецтва даного колективу, які гідно розвиватимуть і помножуватимуть талановиті представники Київського театру юного глядача у своїй подальші творчій діяльності [3]. Після ІІ Світової війни такі режисери, як В. Довбищенко, О. Соломарський, а далі О. Барсегян, Д. Чайковський, В. Пацунов, В. Судьїн, М. Мерзлікін, В. Бугайов, художник М. Френкель поступово виводили театр на рівень високого професіоналізму, що було позначено новаторськими та експериментальними пошуками, знахідками і відкриттями.

61

Слайд 61

У різні роки театр носив ім'я: І. Франка, М. Горького, Ленінського комсомолу. За виставу «Молода гвардія» 1966 року театр було нагороджено всесоюзною премією Ленінського комсомолу і вручено золоту медаль Лауреата № 002. У 1974 році установа була удостоєна орденом Трудового Червоного Прапора. Театр здійснював активну гастрольну діяльність республіками Радянського Союзу та за кордоном. Починаючи від 1954 року Київський театр юного глядача розмістився в історичній місцині столиці України — на Липках на Печерську. Від 1991 року художній керівник театру — Віктор Гирич. Останнім часом ( 1990 — 2000 -і роки) колектив театру не раз ставав переможцем і лауреатом різноманітних фестивалів і театральних оглядів. Так, 1993 року вистава «Коломбіна, П'єро, Арлекін», 1999 -го — «Пригоди Тома Сойєра», а 2001 -го — «Лис Микита» здобували театральну премію «Київську Пектораль», як найкращі вистави для дітей, а 2002 року вистава «Вовки та...» була відмічена цією ж премією за найкращий режисерський дебют. У 2004 році вистава «Серце П'єро» перемогла на VI Московському міжнародному телевізійно-театральному фестивалі в номінації «За високу сценічну культуру». У 2007 році Київський академічний театр юного глядача на Липках брав участь у театральному конкурсі «Від античності до сучасності», що відбувався у рамках міжнародного фестивалю «Боспорські агони» (м. Євпаторія ) і отримав «Спеціальний приз журі» за виставу «Химера».

62

Слайд 62

У 2004 році театру було присвоєно високий статус «академічного», відтак заклад дістав сучасну назву — Київський академічний театр юного глядача на Липках. У 2006 році вистава київських тюгівців «Лісова пісня» номінувалась на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. Чинний репертуар і діяльність Особливістю Київського академічного театру юного глядача на Липкахвє те, що він задовільняє мистецькі запити трьох категорій глядачів — дітей, молоді і старшого покоління. Зараз (2-а пол. 2000-х років ) репертуар театру нараховує понад 30 вистав, що репрезентують широку класичну та сучасну літературу — В. Шекспір, Ж-Б. Мольєр, П-О. Бомарше, А. Чехов, В. Набоков, І. Франко, О. Олесь, М. Гоголь, М. Твен, брати Грімм, А. Ліндгрен, О. Генрі, Леся Українка, Лопе де Вега. У 2000 році побачила світ книжка «Театр з аурою сонця» Валентини Заболотної та Володимира Корнійчука, що висвітлює всю історію театру від витоків до сьогодення. Київські тюгівці активно гастролюють по країні, в тому числі і в так званих «обмінних гастролях». У теперішній час Театр на Липках є важливим осередком високої мистецької культури, де постійно відбувається проведення різноманітних акцій, добродійних вистав, оглядів, конкурсів, концертів та міжнародних фестивалів.

63

Слайд 63: АКТОРИ І ЗАСНОВНИКИ

64

Слайд 64

назад

65

Слайд 65: Соломарський Олександр Іванович

66

Слайд 66

Працював у Театрі Соловцова. У 1924 році разом із групою ентузіастів створив Київський Театр юного глядача (ТЮГ). 1924 року був запрошений як актор на літній сезон до Одеського російського драматичного театру. А в листопаді 1924 року група ентузіастів на чолі з О. Соломарським організувала Київський театр юного глядача (ТЮГ) Працюючи там режисером, Соломарський співпрацював з театральним критиком В.Чаговцем та з відомим театральним режисером і педагогом А. Лундіним. У постановці деяких спектаклів брав участь А. М. Бучма. Майже одночасно режисери працювали «за Станіславським» (І. Дєєва, В. Чужой), «за Курбасом» (А. Бучма»), «за Мейєрхольдом» (О. Смирнов, О. Іскандер). Декорації до деяких спектаклів готував художник-конструктивіст В. Татлін, бесіди з акторами часто проводили П. Саксаганський та О. Довженко. П. Саксаганський розповів колективу ТЮГу про перший в Україні театр для дітей, що його створив на своєму хуторі відомий драматург, режисер і актор Марко Кропивницький. З 1926 року Олександр Соломарський — керівник режисерської лабораторії, на базі якої у жовтні 1927 року було створено перший театр ляльок в Україні (Київ), де він став директором і художнім керівником. У цьому театрі йшли спектаклі українською мовою («Музики» Глібова, «Катюзі по заслузі» и др.).

67

Слайд 67

1930 року Олександр Іванович заснував дитячий театр у м. Сталіно (зараз Донецьк ). У другій половині 1930-х став директором і художнім керівником Саратовського ТЮГу. 1937-1939 рр. — головний режисер Новосибірського театру «Красний факел». 1939-1944 рр. працював головним режисером Російського театру у м. Алма-Аті (зараз Алмати ). 1944 року, одразу після звільнення Одеси, Соломарського було призначено головним режисером Одеського російського театру ім. А. Іванова, де він пропрацював до 1953 р., одночасно ведучи педагогічну роботу в Одеському театральному училищі. 1953-1961 рр. — головний режисер Київського ТЮГу. У 1960-1970-х працював у Київському інституті ім. Івана Карпенка-Карого. В останні роки життя писав книжку спогадів «Шістдесят років у театрі. Спогади режисера», яка вийшла друком у 1981 році, вже після смерті автора. Олександр Іванович Соломарський помер 12 червня 1980 року у Києві. Похований на Байковому кладовищі.

68

Слайд 68

Вибрані вистави «Прибуткове місце» «Бідність не гріх» «Вороги» «Єгор Буличов та інші» «Ревізор» «Одруження» «Три сестри» «Дядя Ваня» «Платон Кречет» «Фронт» «Людина з рушницею» «Навала» «В добрий час» «Нерівний бій» «Казка про Чугайстра» «Гімназисти» «Три товстуни» «Дивна людина» «Дні юності»

69

Слайд 69: Бучма Амвросій Максиміліанович

70

Слайд 70

Народився 14 березня 1891 року у Львові в родині залізничника і пралі. Був останнім з дев'яти дітей бідної родини, де живими залишився лише він та старша сестра Ольга. Батько Максиміліан (Максим) Петрович, людина крутої вдачі, покладав на сина великі надії, намагався вивчити його як слід, віддав до гімназії. Але з неї відмінника Бронека виключили з «вовчим квитком» за артистичні карикатури на вчителів. Завдяки сестрі у 1905 році потрапив до Львівського театру товариства «Руська Бесіда», до режисера Йосипа Стадника, де вперше ступив на професійну сцену. Був талановитим у музиці (самоук гри на скрипці ), співах, танцях, імпровізації та копіюванні оточуючих і швидко став ведучим актором. В 1905—1912 працював у театрі. Тут він здружився на все життя з Лесем Курбасом. Під час Першої світової війни у 1914—1917 роках воював в австрійській армії унтер-офіцером, був поранений, засуджений до розстрілу за ляпас офіцеру, був у облозі Перемишля, де ледве не загинув від голоду і холери. Потім потрапив у російський полон, працював на Турксибі, на каторжних роботах. Після втечі з Середньої Азії у тендері паровозу потрапив до України та за рекомендаціями львів'ян — художників був прийнятий до Театру М. Садовського, одночасно отримуючи освіту у Київському музично-драматичному інституті ім. М.Лисенка. З колективом театру пропрацював з 1917 по 1919, але видатних ролей на той час не зіграв. У 1919 виїхав з театром на Захід, але в Стрию шляхи Садовського та Бучми розійшлись.

71

Слайд 71

У 1919 організував разом з давніми партнерами та кумирами «Новий львівський театр» у Дрогобичі, який мандрував Наддніпрянщиною. Взимку театр затримався у Вінниці, куди перебралася з «денікінського Києва» сім'я Гната Юри. 20 січня 1920 вони об'єдналися і на базі «Нового львівського театру» був утворений, спільно із Гнатом Юрою та Семеном Семдором, театр ім. І. Франка, керівництво ним передано Гнату Юрі (нині Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, з 1926 року працює в Києві). Найзначнішою роллю цього періоду стала роль Барона («На дні» М.Горького у постановці Г.Юри). Франківці довго (для того часу) затримались у Вінниці — до весни 1920-го, а влітку переїхали до Черкас. Тут стало очевидно, що Г. Юра, після стажування у МХАТі, своєю творчою орієнтацією тяжів до МХАТівського життєвідтворення. Йому були чужі ідеї сценічного перевтілення, образної умовності, яку сповідували Бучма та Курбас. Вони з Бучмою виявились художниками різної творчої крові. Бучма пішов від франківців. Організував театр-студію ім. Франка та поплив по Дніпру до Херсону. Але, внаслідок голоду на Херсонщині та хвороби першої жінки Бучми Поліни Самійленко, спектаклі припинились і театр розпався. Після довгих поневірянь по розореній війною, революцією та громадянськими колотнечами Україні Амвросій Максиміліанович потрапив до Києва, керував самодіяльним театром Перших залізничних майстерень, а коли Курбас організував своє Художнє Об'єднання «Березіль» (ХОБ), прийшов до давнього друга актором Четвертої майстерні.

72

Слайд 72

У 1922-26 та 1930-36 — провідний актор театру «Березіль» (спочатку в Києві, а з 1925 — у Харкові), опора Олеся Курбаса у театральному новаторстві, ідеальний «курбасовець» — філософ та арлекін. Тут талановитий Бучма став тим самим великим, геніальним актором української сцени. Тут він зіграв свої знамениті ролі, що стали класикою національного театру: Джіммі Хіггінс у п'єсі за однойменним романом А.Сінклера, Пузир в «Хазяїні» І.Карпенка-Карого, Лейба в «Гайдамаках» за Т.Шевченком, Задорожний в «Украденому щасті» І.Франка, Блазень у «Макбеті» В.Шекспіра та ін. У 1926-30 працював у кінематографії як актор і режиссер. На Одеській кінофабриці зіграв першу роль — Тараса Шевченка в однойменному фільмі 1926 року. Після «Нічного візника» (1929), де Бучма геніально виконав роль Гордія Ярощука, українське німе кіно стало відоме у світі. Найбільше глядачів вразила сцена, де герой Бучми, візник, дізнається про смерть доньки від руки білогвардійця. Він у нестямі йде нічною Одесою, а за ним слідує його кінь, немов розуміючи, що сталося. Він багато знімається в німому кіно — Микола ( «Микола Джеря» ), Ярощук ( «Нічний візник» ), німецький солдат ( «Арсенал» ), Лейзер та Йоселе («П'ять наречених»), Еміль («Проданий апетит»), Сашко-музикант («Напередодні») та ін. У 1925 році «Березіль», як найкращий театр України працював у Харкові, на той час столиці, а «франківці» — у «провінційному» Києві. Невдовзі столицю перевели у Київ, і тепер театр ім. Франка займав столичне положення. Гнат Юра, який ще з 20-х років був опонентом Курбаса, почав укріплювати творчій потенціал театру і першими, кого він хотів бачити у своєму театрі, були курбасівці. Після компартійного розгрому театру «Березіль» у 1933 р. Курбаса зняли з посади керівника «Березолю», згодом арештували та розстріляли… А по розпорядженню уряду, у 1935 році стали франківцями березільці Амвросій Бучма (вдруге) з жінкою Валентиною Бжеською, Наталя Ужвій, Дмитро Мілютенко. У театрі ім. І.Франка Бучма пропрацював до самої смерті — 20 років. Тут він зіграв видатні ролі: Іван Коломійцев («Останні» М.Горького), Ленін («Правда» О. Корнійчука, вперше в Україні), Микола Задорожний («Украдене щастя» І.Франка ). У цій ролі найбільш повно виразився його талант, найяскравіше виявилися особливості акторської манери, вистава була тріумфальною.

73

Слайд 73

15 травня 1941 р. Україна урочисто відсвяткувала 50-річчя Амвросія Бучми, а 27 травня колектив театру виїхав на гастролі до Москви і Ленінграду. Майстерність А.Бучми викликала захоплення у широкого загалу російської публіки і здобула визнання колег. Війна не припинила роботи франківців. А. Бучма, на той час головний режисер театру, перебував разом з колективом в евакуації (Семипалатинськ, Ташкент), виїздив на чолі фронтової бригади франківців на Сталінградський та Донський фронти (1942–1943). Під час перебування у Ташкенті А.Бучма поставив на сцені Узбецького театру ім. Мукімі «Наталку Полтавку». Вистава йшла багато років по війні з незмінним успіхом у глядачів. Після повернення до Києва сполучав роботу в театрі з роботою художнього керівника Київської кіностудії художніх фільмів (1945—1948 рр.). Знімався: підпільник Лещук ( «Подвиг розвідника» ), боцман Дзюба ( «В далекому плаванні» ). За роль Макара Діброви в однойменній виставі за п'єсою О. Корнійчука одержав другу Державну премію другого ступеня (1949). У повоєнний період А. Бучма займався режисурою в театрі і кіно. Консультував фільми. Викладав у Київському інституті театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого, професор. Серед учнів — народні артисти Н.Копержинська, К.Степанков. Він автор статей з проблем театрального мистецтва — збірка «З глибин душі» (1959). Виступав на радіо і телебаченні. Обирався депутатом Київської міськради, членом першої Президії новоутвореного після війни Українського Театрального Товариства. Нагороджений багатьма урядовими орденами і медалями. Помер 6 січня 1957 року внаслідок довготривалої хвороби Паркінсона. Похований на Байковому кладовищі у Києві (надгробок — граніт ; скульптор І. М. Копайгоренко, архітектор Л. О. Лось; встановлений у 1964 ро

74

Слайд 74

1924 Вендетта 1924 Макдональд 1924 Сон Толстопузенко 1925 Укразія (інша назва «7+2»)— Казачий полковник 1926 Микола Джеря — Микола 1926 Тарас Трясило (інша назва «Повість про гаряче серце»)— Тарас Трясило 1926 Тарас Шевченко — Тарас Шевченко 1928 Джиммі Ґіґґінс — Джиммі Ґіґґінс 1928 Напередодні — Сашко-музикант 1928 Нічний візник — Гордій Ярощук 1928 Проданий апетит — Еміль 1929 Арсенал (інша назва («Січневе повстання в Києві у 1918 році») — німецький солдат 1929 П'ять наречених — Лейзер та ідіот Йоселе 1931 Фата морґана — пастух Хома Гудзь 1932 Атака — Петер 1932 Смачного ("Приятного аппетита) — Шеф-повар 1934 Велика гра (інша назва «Віра Філеаса Чендлера») — Чінгіз 1935 Остання ніч (інші назви «Зона», «Біла смерть») 1937 Назар Стодоля — Сотник Кричатий 1939 Щорс — генерал Терешкевич 1941 Вітер зі сходу — Габрис 1945 В далекому плаванні — боцман Дзюба 1945 Іван Грозний — Олексій Басманов 1945 Нескоренні — Тарас Яценко 1947 Подвиг розвідника — агроном Лещук 1952 Украдене щастя — Микола Задорожний

75

Слайд 75: Татлін Володимир Євграфович

76

Слайд 76

Навчався в Московській академії мистецтв, паризьких мистецьких студіях, зокрема у Пабло Пікассо. На початку свого творчого шляху працював на батьківщині: у Харкові та Києві (викладав у Київському художньому інституті). Оформив вистави «Гайдамаки» за поемою Тараса Шевченка. Як художник оформив видання поезій Миколи Бажана, Михайля Семенка, Гео Шкурупія. Серед захоплень модерніста Татліна — гра на бандурі й виготовлення цього інструмента. У Росії Володимир Татлін більше виявив себе як лідер російського авангарду (художник-конструктивіст). Зокрема він автор пам'ятника-вежі Третьому Інтернаціоналу (1919–1920) та літального апарату «Летатлін» (1929–1932). У кінці життя Татлін віддав перевагу станковому живопису: писав натюрморти, пейзажі, інколи портрети. Також працював як художник книги, сценограф.

77

Слайд 77: Довбищенко Віктор Семенович

78

Слайд 78

Народився 21 жовтня (3 листопада) 1910 року у Харкові. У 1934 році закінчив Харківський музично-драматичний інститут. Працював режисером у театрах Донецька, Харкова, Одеси, Ворошиловграда, у 1947—1952 роках — художній керівник Київського театру юного глядача. У 1947—1953 роках викладав у Київському інституті театрального мистецтва. Упорядник посібників «Про мистецтво режисера» (1948), «Про мистецтво театру» (1954, у співавторстві) та інших. Помер 24 вересня 1953 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі. Вистави «Лісова пісня» Лесі Українки; «Украдене щастя» Івана Франка; «Загибель ескадри» Олександра Корнійчука; «Дванадцять місяців» Самуїла Маршака; «Одруження» Миколи Гоголя; «Мачуха» Оноре де Бальзака та інші.

79

Слайд 79: Київський академічний театр «Колесо»

80

Слайд 80

Загальні дані Київський академічний театр «Колесо» розташований в історичній будівлі на одній з найвідоміших вулиць Києва за адресою: вул. Андріївський узвіз, буд. 8, м. Київ—04070 (Україна). У XIX столітті в будинку, де міститься нині театр, мешкав подільській ювелір, у ХХ -му — розміщувались радянські комуналки. Театр має 2 сценічних майданчика — основний (70 місць) і арткав'ярня театру. Директор і художній керівник театру — Народна артистка України Кліщевська Ірина Яківна. Історія Театр «Колесо» було засновано 1988 року. Перша вистава відбулась 28 травня того ж ( 1988 ) року. Засновником та художнім керівником закладу від дня заснування й дотепер є Народна артистка України Кліщевська Ірина Яківна. Значною подією в житті новоствореного колективу стало отримання власного приміщення на Андріївському узвозі, 8. Усі працівники театру взяли участь у переобладнанні будівлі під потреби театру. Нині головна сцена театру розташована на другому поверсі театру і розрахована лише на 70 глядачів. Відтак, театр є камерним — актори перебувають на відстані витягнутої руки від глядачів, вони стають свідками найпотаємніших процесів, які відбуваються на кону. Другою сценою в «Колесі» вважають кафе театру. Тут, на першому поверсі у затишній домашній атмосфері проходять вистави, які змушують глядачів відчути себе знову ж таки безпосередніми учасниками вистави ( «Пристрасті дому пана Г.-П.» О. Пчілки, «Любити, палати та бути таким, як раніше…» Ж. Беранже ).

81

Слайд 81

Від вересня 2008 року Київський театр «Колесо» дістав статусу «академічного». У теперішній час (кінець 2000-х років) театр «Колесо» є невід'ємною складовою культурного життя Києва, улюбленим місцем відпочинку не тільки киян, а й численних гостей столиці. Репертуар, трупа і діяльність Репертуар Київського академічного театру «Колесо»[3] налічує 26 постановок (сезон 2009/2010). Серед них — як класична українська ( «Шантрапа» П. Саксаганського) та світова драматургія ( «Дама-примара» П. Кальдерона, «Місяць на селі» І. Тургенєва), так і твори сучасних письменників ( «Емма» Я. Стельмаха за романом Г. Флобера, «Портрет планети» Ф. Дюрренматта, «OFF Кордон» К. Ілієва, «Terra incognita» Г. Джеймс), фольклорно-етнографічні ( «Вечорниці» Н. Жилінської та І. Кліщевської, «У Києві, на Подолі...» ), авангардні ( «Каспар» та «Скандал з публікою» П. Гандке, «Жінки Моцарта» Ф. Міттерера) й традиційні вистави ( «Гра на клавесині» Я. Стельмаха, «Азалія» І. Жаміака, «Міріам» О. Юр'єва). У театрі представлені майже всі відомі жанри: драма, комедія, детектив, мелодрама, фарс, моновистава, трагікомедія. Трупа театру складається з 16 професійних акторів, ще 6 працюють за запрошенням. Серед них є й ті, хто прийшов в театр майже 20 років тому: Валентина Бойко, Галина Зражевська, Олег Лепенець, Олександр Бірюков, Андрій Мороз та Вадим Лялько, і, певно що, незмінна художня керівниця упродовж роботи закладу — Народна артистка України Ірина Кліщевська. За майже двадцятирічну історію існування театр брав участь у великій кількості фестивалів та проектів, побувавши зі своїми спектаклями в різних країнах світу — Англії, США, Румунії, Франції, Польщі, Болгарії, Росії, Білорусі, Туреччині та багатьох інших.

82

Слайд 82: Київський академічний драматичний театр на Подолі

83

Слайд 83

Загальні дані Київський академічний драматичний театр на Подолі, як адміністрація, так і основна зала, розташований в історичних будівлях на київському Подолі  — відповідно на одній з найвідоміших вулиць міста Андріївському узвозі та на Контактовій площі  — у Гостинному дворі. Дирекція та адміністрація театру розташована за адресою: вул. Андріївський узвіз, буд. 20-б, м. Київ—04070 (Україна). Глядацька зала на 100 місць за адресою: Контрактова площа, 4 (Гостинний двір), м. Київ (Україна) У приміщенні на Адріївському узвозі працює також театральна вітальня на 50 місць. Початок вистав о 19:00. Директор і художній керівник Київського драматичного театру на Подолі — Народний артист України ( 2008 ), Лауреат Шевченківської премії ( 2008 ) Віталій Юхимович Малахов. Історія У 1987 році в Києві був створений театр на Подолі на чолі з Віталієм Малаховим, до того головним режисером Київського Театру естради. Новостворений театр фактично вже був сформованою командою творчих однодумців, причому мав відповідні напрацювання — вже готові вистави, серед яких «Трактирниця», «Ніч чудес» та інші. Першим комерційним успіхом колективу став довгостроковий договір з тюменською нафтодобувною компанією, що передбачав численні виступи в Тюменській області ( Росія ). Цей контракт дозволив театрові облаштувати стаціонарну київську сцену та забезпечити гідне фінансове становище. За першими тривалими гастролями були наступні. Таким чином, фактично період від 1987 до 1994 року можна вважати «мандрівним» в історії колективу.

84

Слайд 84

Враховуючи високий професійний рівень колективу, його внесок у розвиток драматичного мистецтва України, 1994 року Головне управління культури Києва надало театрові на Подолі статус державного. У 2006 році наказом Міністра культури творчому колективу надано статус «академічного» за видатні досягнення у розвитку українського драматичного мистецтва. Репертуар, нагороди і гастролі У репертуарі Київського академічного драматичного театру на Подолі понад 50 вистав. Творчий колектив театру та його художній керівник-директор Віталій Малахов стали лауреатами в 15 номінаціях «Київської пекторалі»  — найпрестижнішої театральної премії, неодноразово здобували призи і премії на різноманітних театральних фестивалях і форумах, в тому числі міжнародних (наприклад, спеціальним призом була відзначена вистава за п'єсою Валерія Шевчука «Вертеп» на І-му всесвітньому фестивалі в Анкарі ; театр визнали одним з найкращих на знаменитому Единбурзькому театральному фестивалі в 1994 році з виставами «Яго» та «Сон літньої ночі» за англійською класикою Шекспірівським «Отелло» та «Сон літньої ночі»). У 1998 році за виставу «В степах України» О. Корнійчука театр отримав «Київську пектораль» у 4 номінаціях: за найкращу режисуру, за найкращий акторський ансамбль, за сценографію, за акторські роботи. У 2003/2004 театральному сезоні вистава «Дядя Ваня» А. Чехова у постановці В. Малахова стала лауреатом «Київської пекторалі» у 5 номінаціях: за найкращу режисуру, за найкращий акторський дебют (О. Свірська), за найкращу чоловічу роль (С. Бойко). У 2008 році директор-художній керівник Київського академічного драматичного театру на Подолі Віталій Малахов став лауреатом Національної премії України ім. Тараса Шевченка в галузі мистецтва. До Дня незалежності України того ж ( 2008 ) року Президент нагородив Віталія Юхимовича Малахова званням «Народний артист України». Київський академічний драматичний театр на Подолі активно гастролює — акторам театру на Подолі аплодували у Львові, Луцьку, Полтаві, Ужгороді, Нижньому Новгороді, Севастополі, Ризі, Надимі ; драматичне мистецтво України репрезентоване трупою театру в США, Греції, Єгипті, Великобританії, Польщі, Німеччині, Коста-Риці, Мексиці, Фінляндії, Туреччині.

85

Слайд 85: АКТОРИ ТА ЗАСНОВНИКИ

86

Слайд 86

назад

87

Слайд 87: Булітко Вікторія

88

Слайд 88

Спектакль роль режисер «Минулого літа у Чулімську» Валентина (головна) Народний артист України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Віталій Малахов «LA BONNE ANNA, або як зберегти сім'ю»Анна(головна) Заслужений артист України Ігор Славинський «Люксембурзький сад»ШансоньєЗаслужений артист України Ігор Славинський «Опера мафіозо»Олівія Народний артист України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Віталій Малахов «Ігри олігархів»Учасник реклам та анонсівНародний артист України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Віталій Малахов «Мертві душі»Манілова ЛізонькаЗаслужений артист України Ігор Славинський «Шість чорних свічок»Венді Народний артист України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Віталій Малахов

89

Слайд 89: Грицай-Перебийніс Дмитро

90

Слайд 90

Народився в селі Дорожів Самбірського повіту на Львівщині (тепер село Дрогобицького району Львівської області ). Середню освіту здобув у Дрогобицькій гімназії. Ще навчаючись у гімназії, брав участь у діяльності Організації Вищих Класів Українських Гімназій, Пласту, а згодом став членом Української Військової Організації. В 1928 вступив на фізико-математичний факультет до Львівського університету. Не закінчивши навчання, був мобілізований. Членство в ОУН Служив у польській армії, з відзнакою закінчив офіцерську школу. В цей період свого життя став членом Організації Українських Націоналістів. З 1933 керівник Військової Референтури Крайової Екзекутиви ОУН. В 1934 заарештований польською поліцією і протягом двох років був ув'язнений у концтаборі Береза Картузька. Після звільнення з концтабору Грицай продовжив навчання в університеті. В 1939 був знову ув'язнений у Березі Картузькій. Звільнений у вересні 1939 після розвалу польської держави. В 1940-41 — член Революційного Проводу ОУН і учасник Другого Великого Збору ОУНР (Краків 1-4.04.1941). Боротьба у лавах УПА Зліва направо: Роман Шухевич, Дмитро Грицай, Катерина Мешко-Логуш. село Будераж Рівненської області. Листопад 1943

91

Слайд 91

В 1941-43 Грицай брав активну участь у партизанській боротьбі проти гітлерівців. Восени 1941 очолив Крайовий Військовий Штаб ОУН, який займався викриттям тактичних планів німецького командування, створенням складів зі зброєю і боєприпасами, підготовкою офіцерських кадрів для майбутньої української армії. На початку грудня 1942 у Львові зібралася на конференцію військова референтура ОУН, щоб відзвітувати Проводу за проведену роботу з підготовки до формування військових сил. 4 грудня нацисти провели широкомасштабну облаву, в ході якої схопили 18 оунівців, переважно працівників військової, пропагандистської і організаційної референтур Проводу, в т.ч. 3-х членів Проводу ОУН(б): Івана Климіва («Легенда»), Ярослава Старуха («Синій», «Стяг») і Дмитра Грицая («Дуб», «Перебийніс»). «Легенда» був убитий під час допитів цього ж дня. Дмитро Грицай разом з Ярославом Старухом були звільнені з ув'язнення засобами СБ ОУН у вересні 1943. З січня 1945 він очолив Головний Військовий Штаб УПА. 1 листопада 1945 Дмитру Грицаю було присвоєно звання генерала. Перехід на Захід і загибель 19 грудня 1945 разом з членом Проводу ОУН Маївським Дмитром, виконуючи завдання Української Головної Визвольної Ради, потрапив у засідку чеської поліції при переході через чесько-німецький кордон. Був захоплений в полон і після тортур страчений в тюрмі у Празі 22 грудня 1945. Відзначений Золотим Хрестом Заслуги УПА (посмертно)[1].

92

Слайд 92: Бенюк Богдан Михайлович

93

Слайд 93

Брати: Петро, актор Василь, завідувач кафедри акушерства № 2 НМУ ім. О. О. Богомольця. 1978  — закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. 1978 – 1980  — працював у Київському театрі юного глядача. З 1980  — актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка в Києві, протягом ряду років — у числі провідних. 1989 – 1994  — не припиняючи роботу в театрі, працював старшим викладачем у Київському державному інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Вів розважальні телепрограми — «Шоу самотнього холостяка» ( Перший національний ) та «Біла ворона» ( 1+1 ).

94

Слайд 94

Театр Віка та Онисим — «Вікентій премудрий» Я. Стельмах Юнга — «Загибель ескадри» О. Корнійчук Павлик — «Фараони» О. Коломієць Пила — «Сон літньої ночі» В. Шекспір Комсорг — «Прощання в червні» Вампілов Роберто, Велутто — «Моя професія — сеньйор з вищого світу» Скарначчі й Тарабузі Левурда і другий кум — «Конотопська відьма» Б. Жолдак Пастрана — «Благочестива Марта» Тирсо де Моліно Патісоне — «Сміх і сльози» С. Міхалков Солдатик — «Регіон» М. Зарудний Терешко Колобок — «Трибунал» А. Макайонок Віля — «Дикий ангел» О. Коломієць Печінка — «Фронт» О. Коломієць Крісті Мегон — «Хвацький молодець — гордість Західного краю» Дж. Мілінгтон Сінг Славко — «Злива» О. Коломієць Жених — «Бронзова фаза» М. Зарудний Самурай — «Бунт жінок» Хікмет, Комісаржевський Евріал, Охрім — «Енеїда» І. Котляревський Дід Мороз — «Дванадцять місяців» С. Маршак

95

Слайд 95

Беніто Муссоліні — «Остання вистава» Мюллер Юнак — «Кабанчик або Біля моря» Перукар — «Аукціон» Гараєва Кіт Бегемот — «Майстер і Маргарита» М. Булгаков Сіре мишеня — «День народження кота Леопольда» Хайт Чорт — «Різдвяна ніч» М. Гоголь Щирий — «Момент» Мотл — «Тев'є-Тевель» Ш. Алейхем Плаксій — «Цар Плаксій і Лоскотон» В. Симоненко Король Франції — «Біла Ворона» Г. Татарченко Горобець — «Вій» М. Гоголь Калитка — «Сто тисяч» І. Карпенко-Карий Той, що греблі рве — «Лісова пісня» Леся Українка Юркович — «Талан» М. Старицький Цахес — «Крихітка Цахес» Гофман Швейк — «Швейк» Я. Гашек Онисим — «Кохання в стилі бароко» Я. Стельмах Собакевич — «Брате Чичиков» М.Гоголь Санчо Пансо — «Останній Дон Кіхот» М. і С. Дяченки Елфрід Дулітл — «Пігмаліон» Б. Шоу Яго — «Отелло» В. Шекспір Езоп — «Езоп» Гільєрме Фігейредо Кочкарьов — «Одруження» М. Гоголь Ян — «Сентиментальний круїз» Тамара Кандала

96

Слайд 96: КІНО

97

Слайд 97

назад

98

Слайд 98: Довженко Олександр Петрович

99

Слайд 99

Дитинство Народився у багатодітній селянській сім'ї на хуторі В'юнище Сосницького повіту Чернігівської губернії. У різних джерелах називають різні дати народження О.Довженка: 10, 11 або 12 вересня. Згідно з актовим записом у метричній книзі Соборно-Троїцької церкви містечка Сосниця, він народився 29 серпня 1894 року за «старим стилем» — тобто 10 вересня за новим [1]. Батько й мати були неписьменні. Батько, Петро Семенович Довженко, належав до козацького стану. Сім'я жила незаможно: землі було немало, проте вона була неродюча, натомість дітей було 14, тому батько «наймався в підводчики та смолярував». Діти в сім'ї швидко помирали, майже всі не досягнувши працездатного віку, тому у згадках про дитинство в уяві Олександра Довженка завжди поставали «плач і похорон». Він любив матір, про яку писав: «Народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди». Вирішальним для характеру творчості майбутнього режисера почуттям стала любов до природи, яка визріла ще в дитинстві: мальовнича Десна, «казкова сіножать» на ній назавжди залишилися для Довженка найкрасивішим місцем на всій землі. Вчився Довженко в Сосницькій початковій, а потім у вищій початковій школі. Навчання хлопчикові давалося легко — він був відмінником, хоча потім вважав, що це «вчителі самі щось зовсім не розуміють і тому їм здається, що я відмінник…». Загалом, Довженко зростав мрійливим, схильним до споглядальності: життя (тоді йому здавалось) йшло у двох вимірах — реальному і уявному. Пристрасті до чогось одного він не мав, натомість хотів вирізнятися, йому здавалося, що він може все, але «загалом мрії у виборі майбутньої професії літали у сфері архітектури, живопису, мореплавства далекого плавання, розведення риб і учителювання» [2].

100

Слайд 100

Юні роки 1911  — вступив до Глухівського вчительського інституту (зараз Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка ), але не тому, що хотів стати вчителем, а тому, що мав право скласти туди іспити, та й стипендія там була 120 карбованців на рік. Тут він був наймолодшим серед студентів і тут, як пише сам Довженко, «перестав вірити в Бога, в чому й признався на сповіді законовчителю отцю Олександрові, єдиній ліберальній людині з усіх наших учителів». В інституті вперше знайомиться з українськими книжками, які читали він і товариші потай від педагогів. Сам Довженко пізніше говорив: «Заборонено було в нашому середовищі розмовляти українською мовою. З нас готували учителів—обрусителів краю» [3]. 1914  — закінчив інститут та по закінченні його було спрямовано вчителювати до Житомирської вищої початкової школи, де, за браком вчителів, він викладає природознавство, гімнастику, географію, фізику, історію, малювання. Першу світову він сприйняв «як обиватель», спершу радів та закидав квітами поранених, що «завалили» Житомир, лише через кілька років почав дивитися на них «вже з тугою і соромом». У той же час Довженко на деякий час стає активістом українського самостійницького руху. Повалення самодержавства він зустрів з радістю «собаки, що зірвався з цепу», з вірою, що тепер «вже все цілком ясно, що земля у селян, фабрики у робітників, школи в учителів, лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія в росіян».

101

Слайд 101

Але потім, переглянувши свої юнацькі гарячі пориви, Довженко назве їх засліпленням людей, «що вийшли з погреба»  — адже на той час він не мав «нормальної, здорової політичної освіти, найменшої уяви про боротьбу класів та партій», про марксизм. Згодом він напише: «Український сепаратистський буржуазний рух здавався мені тоді найреволюційнішим рухом, найлівішим, отже, найкращим: що правіше — то гірше, що лівіше — то краще. Про комунізм я нічого не знав, і якби мене спитали тоді, хто такий Маркс, я відповів би, що це, мабуть, видавець різних книжок. […] Таким чином, я ввійшов у революцію не тими дверима» [2]. 1917  — на фронт його не беруть як «білобілетника», він переїздить на працю до Києва, де теж учителює та вчиться в Київському комерційному інституті (нині Київський національний економічний університет ) на економічному факультеті. Довженко вступив туди лише тому, що його атестат не давав можливості вступати до інших вищих навчальних закладів, і це був засіб здобути хоча б якусь вищу освіту. Вчився погано, бракувало часу та старанності. Того таки року, коли за гетьмана Павла Скоропадського в Києві відкривається Українська академія мистецтв, стає її слухачем. У 1918 році, будучи вже головою громади комерційного інституту, Довженко організував загальностудентський мітинг протесту проти призову до лав гетьманської армії. Учасників демонстрації було розігнано, близько двадцяти вбито, багатьох поранено.

102

Слайд 102

Академію Довженко так і не закінчує, а інститут, за його словами, відвідує до 1920 чи 1921 року. 1918 — 1919  — воює проти більшовиків у лавах армії УНР. Як свідчив Довженків земляк інженер Петро Шох (що пізніше емігрував), Довженко разом із ним був 1918 року вояком 3-го Сердюцького полку Української Армії. Це ж підтверджує й сестра першої дружини Олександра Довженка, згадуючи, "як заходив до них Довженко в сивій шапці зі шликом наприкінці 1917-го й на початку 1918 років, належачи до куреня Чорних гайдамаків, що брали участь у штурмі київського «Арсеналу». Ці події згодом, через 11 років, Довженко зобразить у своєму фільмі «Арсенал», але вже по другий бік барикад. За свідченнями того таки Шоха, Довженко пережив у Києві в підпіллі німецьку, російсько-радянську, російсько-монархічну та польську окупації, не один раз буваючи під розстрілами. Серпень 1919  р. — з двома товаришами втікає до Житомира. Коли місто зайняли червоні, був заарештований Волинською ЧК, відправлений до концтабору як «ворог робітничо-селянського уряду», де протягом 3 місяців відбував покарання. Своїм порятунком зобов'язаний письменнику Василеві Еллану-Блакитному [4]. Існує версія, що тоді ж його завербували чекісти [5]. Відомо, що в цей час він влаштувався викладачем історії та географії у школу червоних старшин при штабі 44-ї стрілецької дивізії в Житомирі [6].

103

Слайд 103

За порадою Еллана-Блакитного, на початку 1920  р. вступив до партії боротьбистів. Внаслідок вмілих маніпуляцій Володимира Леніна ця партія швидко самоліквідувалася, а її члени влилися до лав КП(б)У. Сам Довженко так пише про це в автобіографії: «На початку 1920 року я вступив до партії боротьбистів. Цей вступ, невірний і непотрібний… Я дуже хотів вступити до Комуністичної партії більшовиків України, але вважав себе недостойним переступити її поріг, тому я пішов у боротьбисти, немов у підготовчий клас гімназії… Через кілька тижнів партія боротьбистів влилася в КП(б)У, і таким чином я став членом КП(б)У» [2]. Автобіографію, посмертно опубліковану в журналі «Дніпро» (грудень 1957  р.), О.Довженко написав 1939 року, тому біографи Довженка вважають, що багато чого у своїй біографії (зокрема і вступ до лав КП(б)У ) він подав так, як було найбільш безпечно у ті часи. 1920  — Довженка призначають завідувати Житомирською партійною школою [2]. Але натомість він потрапляє до польського полону, де його показово розстрілюють холостими, обіцяючи наступного разу справжній розстріл. Та йому вдається втекти. Довженкознавець Сергій Тримбач вважає: «Довженко, як і чимала кількість українських інтелектуалів 20-років, вірив, що можна поєднати силу і міць більшовицької ідеї і українську натуру. Він, як і чимало ровесників, обпікшись на поразці українців у роки громадянської війни, зробив ставку на силу й на те, що ця сила більшовика допоможе воскресити Україну та українську культуру як таку. Він помилився» [7].

104

Слайд 104

Ранні радянські роки За сприяння боротьбистів Довженко займає різні посади: секретаря Київського губернського відділу народної освіти, комісара Театру ім. Тараса Шевченка, завідувача відділу мистецтв у Києві. У цей час друзі-боротьбисти знову врятували його від чергової «чистки» у лавах партії, організувавши терміновий виїзд до однопартійця Шумського, який очолював Повноважне представництво УРСР у Польщі. У квітні 1921 року Довженка викликають до Харкова, зараховують до Наркомату закордонних справ і направляють на дипломатичну роботу — у Польщі він очолив місію з репатріації й обміну полоненими (з часом обійняв посаду керуючого справами представництва). На початку лютого 1922 року його переводять на посаду секретаря консульського відділу Торгового представництва УРСР у Німеччині. До того часу належать перші публікації Довженка-художника. Деякі з його карикатур були надруковані у журналі «Молот» ( США ). Розуміючи, що поєднувати службові обов'язки і малювання буде важко, Довженко звернувся до ЦК КП(б)У з проханням надати йому можливість зайнятися у Німеччині вивченням графіки. Отримавши стипендію в 40 доларів від Наркомосвіти УРСР, яким тоді керували боротьбисти, він близько року навчався у приватній мистецькій школі професора- експресіоніста Віллі Геккеля, де засвоїв палітру живописного експресіонізму. Влітку 1923 року Довженка відкликали в Україну. Як пише сам Довженко, «…у партії я вже не був… Виключення з партії я переживав дуже тяжко» [2]. Сам Довженко подавав цю версію так, ніби він не встиг перереєструватися з партії боротьбистів до більшовицької партії, а тому автоматично вибув з однієї та не був у іншій. Але відомо, що втративши партквиток, Довженко не квапився його поновлювати, так і залишившись до кінця життя безпартійним.

105

Слайд 105

Робота у Харкові По поверненні в Україну, влітку 1923 року, Довженко оселяється у Харкові, тодішній офіційній столиці України. У ті часи Харків перебував у вирі культурного відродження і Довженко зразу опиняється у товаристві українських літературних романтиків та письменників- футуристів, працює як художник-ілюстратор у редакції газети «Вісті ВУЦВК» та карикатурист під псевдонімом «Сашко», а також стає відомим як ілюстратор книг, зокрема «Голубих ешелонів» Петра Панча. У цей час він тісно спілкується з впливовим на той час і орієнтованим на кіно літературним об'єднанням «Гарт», що було створене у січні 1923 року. Творчими та ідейними натхненниками «Гарту» були Василь Еллан-Блакитний та Майк Йогансен. До складу також входили К.Гордієнко, І.Дніпровський, І.Кириленко, О.Копиленко, В.Коряк, Г.Коцюба, І.Кулик, М.Майський, В.Поліщук, І.Сенченко, В.Сосюра, М.Тарновський, П.Тичина та М.Хвильовий. Після розпаду «Гарту» Довженко стає одним з засновників ВАПЛІТЕ. У своїй статті «До проблеми образотворчого мистецтва» у теоретичному збірнику ВАПЛІТЕ за 1926 рік Довженко дав рішучу відсіч спробам Асоціації Художників Революційної Росії (АХРР), яка підтримувалась московським урядом, підпорядкувати неоромантичне мистецтво України принципам соціалістичного реалізму та накиданням на нього «убогої мистецької традиції передвижників». „Це перший випадок в історії культури, де стиль «постановляють на засіданні»“,  — глузує Довженко.

106

Слайд 106

Натомість він проголошує незалежний шлях українського мистецтва, яке завжди опиралось на історичну і народну традицію, та мала живий контакт з сучасним європейським мистецтвом. АХРР Довженко протиставляє Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), яка була своєрідним відповідником ВАПЛІТЕ у художньому мистецтві, за що й була згодом знищена органами НКВС. Згодом через ВАПЛІТЕ Довженко зближується з ВУФКУ, але у Харкові у той час єдиним драматичним мистецтвом був театр, а Довженка театр не цікавив. Саме у цей час він розробляє власну концепцію кадру-скетчу та кадру-плакату, тому театр був відкинутий як такий, що не відповідає ні темпераменту художника, ні його розумінню режисури. З часом Олександр Довженко пробивається до кіно. З 1925 року Довженко — стажист у агітфільмі «Червона Армія» А. Строєва. Режисура починає цікавити його під час роботи у кіногрупі Арнольда Кордюма при постановці картини «За лісом» (про класову боротьбу на селі). Також Довженко пише сценарій для дітей — «Вася-реформатор». Юрій Яновський, який у той час працював у ВУФКУ в Одесі, відкинув цей сценарій, але за клопотанням московської комісії його таки запускають у виробництво. Фавст Лопатинський, який здійснював постановку, непередбачувано відходить від зйомок і на пропозицію Павла Нечеси, у 1926 році Довженко від'їжджає до Одеси закінчувати фільм, де влаштовується режисером на кінофабриці. Переключаючись на кіно, Довженко планував присвятити себе, за його словами, винятково жанру комічних та комедійних фільмів.

107

Слайд 107

Одеса. ВУФКУ На зйомках «Васі-реформатора» Довженко, який не мав досвіду та не володів технікою, створює інцидент за інцидентом. Він змушений піти з майданчика, залишаючи оператора Йозефа Рону самого закінчувати фільм. На зйомках цього фільму та іншого під назвою «Ягідка кохання» він знайомиться з оператором Данилом Демуцьким, з яким згодом буде працювати ще над багатьма фільмами, створивши славетний тандем українського кіно. До Одеси Довженко приїздить вже з готовим, фактично першим сценарієм «Цар», сатирою на Миколу ІІ. Це трагікомічний фарс про безглуздя війни, коли солдата, що ніколи не воював засуджують до страти, а потім посмертно нагороджують. Довженко запропонував цей сценарій Чарлі Чапліну, але відповіді не отримав. Ставши режисером, Довженко планує зняти інші комедії: «Батьківщина», сюжет про палестинських євреїв, «Загублений Чаплін», про Чарлі Чапліна на безлюдному острові. Проте його сценарій про колишніх врангелівців «Згода» (спочатку названий «Повстання мертвих» і написаний у співавторстві з Борисом Шаранським) не пройде, а потім будуть відкинуті один за одним і решта цих сценаріїв. «Васю-реформатора» та «Ягідку кохання» сам Довженко не зарахує до свого творчого доробку. Першим своїм фільмом він назве «Сумку дипкур'єра».

108

Слайд 108

Перші успіхи. Трилогія Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». Фактично, Довженко ще у Харкові мав сценарій до цього фільму. Ідея належала Юркові Юртику (Тютюннику), який у співавторстві з Майком Йогансеном і написав сценарій фільму-легенди про скарб, закопаний гайдамаками в надрах гори. Але Довженко майже на 90% переробив цей сценарій. Він прагнув створити «свою Іліаду». Велетенська поетична фреска, що охоплює дві тисячі років буття, може бути зрозумілою тільки тим, хто знайомий з історією України. Дванадцять пісень цієї стрічки відтворюють легенди скіфів і варягів, запорізьких козаків, громадянської війни, петлюрівців, більшовиків та білогвардійців. Усі вони поєднані одним персонажем — дідом, який уособлює патріархальне селянство, прив'язане до цінностей минулого. Фільм не вписується все ж таки у ряд фільмів, що були покликані формувати пролетарський реалізм, хоч і закінчується апологією соціалістичної промисловості. Довженко виправдовує більшовицьку революцію вірячи, що ця нова ідеологія ніби виникла з якогось давнього заповіту. «Звенигора» була сенсацією 1928 року, але водночас це був початок особистої трагедії Довженка — за цю стрічку, та згодом за фільм «Земля» його будуть постійно звинувачувати у буржуазному націоналізмі.

109

Слайд 109

Сам Довженко, уже через 10 років після заборони «Звенигори», писав про неї у автобіографії: „Звенигора в моїй свідомості одклалася як одна з найцікавіших робіт, це «прейскурант моїх творчих можливостей», я зробив її одним духом — за сто днів, не зробив, а проспівав, як птах. Мені хотілося розсунути рамки екрана… заговорити мовою великих узагальнень“ [8]. Першим друкованим відгуком про роботу Довженка стала стаття редактора журналу «Кіно» Миколи Бажана : «Це — історична симфонія, що рівної їй немає в світовому кіно. Це зафільмована лірика, епос і філософія, виявлені в образах такої глибини й значимості, що багатьом не сила до кінця їх розкопати й зрозуміти». Ейзенштейн так описував свої враження після перегляду довженківської картини: «…в повітрі стояло: серед нас нова людина кіно. Майстер свого жанру. Майстер своєї індивідуальності. І разом з тим майстер наш. Свій. Спільний. Перед нами була людина, яка створила нове в галузі кіно» [9]. Фільм демонструватиметься у Москві, два громадські перегляди у Парижі закінчаться овацією, він обійде екрани Голландії, Бельгії, Аргентини, Мексики, Канади, Англії, США, Греції. Багато кінознавців вважали, що тільки у «Звенигорі» здійснилась творча фантазія автора, якій у силу обставин не судилося повторитися. А відродилась вона тільки у 1960-ті роки разом із розвитком поетичного кіно України.

110

Слайд 110

Наступним фільмом Довженка став «Арсенал»  — фільм-поступка перед владою, як вважає більшість кінознавців. У той час кожен український інтелігент стояв перед дилемою: стати комуністом і закрити очі на фактично зраду свого народу, чи наражатися на небезпеку, а може й смерть. Цього не уникнув і Довженко. «Арсенал» — приниження й засудження визвольних змагань українського народу після розпаду царської імперії. Не зважаючи на те, що сам автор воював у лавах армії УНР, цього разу він — на іншому боці. Критики й досі сперечаються, чи прихований у цьому фільмі непрямий докір націоналістам, що втратили незалежну Україну, чи це є чисто більшовицький витвір, який доводить владі та критикам того часу відсутність націоналістичного нахилу у творчості. Нарешті від липня до листопада 1929 року Довженко знімає свій геніальний твір «Земля», гімн праці на землі, хліборобству та людині, яка працює на землі, є частиною космічного ритму буття. Довженко першим у світовому кіно виразив світогляд, якісно відмінний від досі зображуваного. Це світогляд нації хліборобської, в якої спокійна гідність зумовлена її способом життя. Середовище і люди — єдине і нероздільне, а їхній спосіб життя є споконвічним, світогляд непохитним. Символіка Довженка була тісно пов'язана зі світоглядом українського народу, з образністю народної поезії. Саме в цьому відмінність фільмів Довженка від фільмів російських авангардистів (формалістів) 1920-х років. Керівництво «Українфільму» визнало, що «Земля» відповідає за своєю ідеологічною орієнтацією лінії партії та заходам, вжитим для земельної реорганізації у сільському господарстві. Але критики Павло Бляхін, Хрисанф Херсонський та особливо Дем’ян Бєдний миттєво почали звинувачувати Довженка у нехтуванні висвітленням класової боротьби, пантеїзмі та біологізмі, у захисті куркулів та оспівуванні журби за минулим.

111

Слайд 111

Микола Бажан, один з небагатьох, що стали на захист режисера, розуміли його особливе ставлення до колективізації : перехід патріархального селянства до колективістського суспільства обов'язково проходитиме через постійний конфлікт людини та природи. Після необхідних купюр та 32-х офіційних та приватних показів 8 квітня 1930 року «Земля» виходить на київські екрани, а вже 17-го числа фільм з показу знімають. Офіційна причина — натуралізм та замах на звичаї. Довженко пише в «Автобіографії» про те, що сталося з ним після випуску «Землі»: „Радість творчого успіху була жорстоко подавлена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем'яна Бєдного під назвою «Философы» в газеті «Известия». Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти“ [8]. Довженко з подивом дізнався, що фільм має грандіозний успіх у Європі, у той час як його заборонено в Україні. Після прем'єри у Берліні про Олександра Довженка з'являється 48 статей, у Венеції італійські кінематографісти називають Довженка «Гомером кіно». А ось у Радянському Союзі стрічку реабілітують лише у 1958 році після міжнародного референдуму у Брюсселі, де він увійде до числа 12 найкращих фільмів всесвітньої історії кіно. Загалом, «Звенигора», «Арсенал» та «Земля» розглядаються як окремий етап у творчості Довженка, тим більше, що головні герої цих фільмів були об'єднані за рахунок виконання ролі одним й тим же актором — Семеном Свашенком.

112

Слайд 112

Період кінематографічного виживання. Москва З червня по вересень 1930 року Олександр Довженко разом з Данилом Демуцьким та Юлією Солнцевою перебуває у Чехословаччині, Німеччині, Англії та Франції. У Празі директори кінотеатрів визнали його фільми занадто революційними та занадто мистецькими. У Берліні Довженко думав про постсинхронізацію «Землі», але марно. У Парижі йому пропонують поставити фільм, а у Лондоні Довженко веде розмову вже про телебачення. Повернувшись, він пропонує керівництву «Українфільму» сценарій про трагедію Умберто Нобіле та Руала Амундсена, але отримує відмову. Щоб мати можливість працювати далі Довженко погоджується «сплатити данину» і знімає фільм про будівництво греблі Дніпрогесу  — «Іван» (перший звуковий фільм) — який має підтвердити незворотний шлях індустріалізації. Сценарій він пише з гіркотою та нашвидкуруч — за 11 днів, але сам майже не знімає його, доручаючи робити це асистентці та дружині Юлії Солнцевій. Зацькований, зарахований до націоналістів -реакціонерів, без підтримки колишніх однодумців, усунутий з посади на кафедрі Державного кінематографічного інституту у Києві, Довженко повинен був закінчити свою працю до жовтневих свят 1932 року. Але фільм був приречений на провал. Перебільшене захоплення працею, піднесення машин, на фоні яких люди виглядали лише статистами, перетворюють цей фільм на суцільний блеф. Насправді Дніпрогес будували ремісничими способами 10 тисяч робітників, які, уникаючи голоду в селі, влаштувалися землекопами. Перший звуковий фільм Довженка, знятий не дуже якісною технікою, загалом лишився недосконалим. Довженко завжди жалкуватиме з приводу цього свого твору, розуміючи, що знімав його у часи агітпропівської плутанини. Та попри все, документальні кадри цього будівництва залишаються свідками епохи. Після цієї жертви на «вівтар індустріалізації», колесо знищення «українського буржуазного націоналізму» тільки набирає обертів. Після фільму «Іван» батьків Довженка виганяють з колгоспу (за доносами його батька характеризують як активного церковника, націоналіста, «хлібороба-власника» — хіба таким місце в колгоспі?), а стеження за сином посилюється.

113

Слайд 113

Відчуваючи подих у спину ідеологів майбутніх репресій, Довженко шукає порятунку. У 1934 році він опиняється у Москві. За його власними словами, він пише листа Сталіну з проханням «захистити його і допомогти творчо розвиватися». Але й відомо також, що існувала цидулка одного з впливових шефів агітпропу у ЦК, яка, за наказом Сталіна, викликала Довженка до Москви навесні 1933 року, бо генсек не міг дозволити Довженку працювати в Україні під час Голодомору. Історія спілкування Довженка з «вождем народів» — особлива сторінка в житті митця. Сталін зробив Довженка своєрідним «сповідником» і часто викликав посеред ночі, щоби прогулятися по Москві й «поговорити по душах». На замовлення Сталіна Довженко знімає у 1935 році стрічку «Аероград» про нове місто, яке виростає серед тундри, про прекрасне та світле майбутнє чукчів. Для визначення місць натурних зйомок Довженко вирушає у експедицію на Далекий Схід, у сибірську тайгу. Із серпня по жовтень 1934 року у регіоні від Владивостока до Хабаровська тривали зйомки. Вперше зустрівшись з неукраїнським краєвидом, Довженко знаходить тут простір безмежної поетики і накреслює сценарій фільму, що ніколи не побачить світу: «Загублений і віднайдений рай». «Аероград» же стане синтезом уяви та мрії про нові міста Сибіру, які мали стати форпостами оборони Східного Сибіру від шпигунів та іноземного вторгнення на територію СРСР. З виходом фільму на екрани Довженко визнав себе співцем сучасності. За «Аероградом» йде «Щорс», що був знятий на вимогу Сталіна (під час вручення ордена Леніна за «Аероград» тиран дає зрозуміти Довженку, що той «заборгував» «українського Чапаєва»). У цей час Довженко мріяв попрацювати над «Тарасом Бульбою», але зрозуміло, що наказ генсека він не міг зігнорувати.

114

Слайд 114

Сценарій, побудований за маршрутами боїв Миколи Щорса, Олександр Довженко пише 11 місяців, має багато листів від учасників боїв та соратників Щорса, відвідує архіви та історичні музеї. Сценарій весь час перероблявся, Довженко жертвував історичною правдою раз по разу, розуміючи, що її у цьому фільмі бути не може. Велика данина більшовицькій революції — замовчування смерті Щорса. І хоча зйомки Довженко почав у 1937 році (до отримання офіційного визнання сценарію), закінчив його лише у 1939 тому, що саме у ті часи тривали винищення «троцькістів», які раніше вважалися героями громадянської війни (зокрема, Якір, Тухачевський ). Проби фільму систематично направляли Сталіну у Москву, і у залежності від волі вождя деякі епізоди Довженко змушений був переробляти по 5-6 разів. При зйомках «Щорса» Довженко-режисер вдається до цікавого ходу — ставить більшовицький фільм на суто українському тлі (зйомки проходили у Чернігові та навколишніх селах). Фільм, сповнений народними піснями та танцями, місцевими звичаями, думами, набуває національного забарвлення. Російська та українська мови там органічно поєднані. Водночас це був гімн більшовицькій міфології та героїзму, заключний акт більшовицької саги, розпочатої Довженком у «Арсеналі». Фільм виходить на екрани 1 травня 1939 року одночасно у Москві та Києві і за перший тиждень його дивиться близько 31-го мільйона глядачів. Після приєднання Галичини внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа у 1939 році Олександра Довженка викликають до Києва, щоб організувати експедицію кінематографістів до Західної України та Західної Білорусі. Впродовж двох місяців Довженко мандрує західними землями. В результаті з'являється історична хроніка «Визволення», що супроводжується різким політичним коментарем. У хроніці Олександр Довженко показує щойно визволений від польського ярма народ, але народ багатий та цивілізований, в якому живе дух свободи, що його важко приховати від камери. «Визволення» демонструють 11 вересня 1940 року, після чого фільм швидко зникає з екранів.

115

Слайд 115

У роки війни Довженко на фронті, 1943 р. Успіхи «Щорса» давали Олександру Довженку підстави вважати себе реабілітованим: він став депутатом, керівником Київської кіностудії та членом президії комісії з присудження Сталінської премії. У цей час майстер продовжує працювати над своєю давньою мрією, що була відкладена майже на 10 років — сценарієм «Тараса Бульби». Наприкінці травня 1940 року, після довгих консультацій з видатним фахівцем з історії козаччини Дмитром Яворницьким, Довженко закінчує його. Але якраз у той час, коли Олександр Довженко готувався до від'їзду до Інкерманської фортеці на натурні зйомки, почалася війна, яка остаточно поклала край заповітному бажанню (у повоєнні роки він також не зможе здійснити цей проект: цього разу на заваді стане жданівська культурна політика та слабке здоров'я майстра). З початком війни Довженко був евакуйований до Ашхабада. Призначений полковником інтендантської служби, він не витримує бездіяльності і просить, щоб його відправили на фронт, де він стає кореспондентом газети «Красная звезда» і свідком звільнення від окупації, після чого друкує в «Известиях» 31 березня 1942 року статтю «Україна в огні». Однойменна назва належить і сценарію фільму, що його пише Довженко у 1941—1943 роках. Деякі уривки цього сценарію з'явилися у пресі у вересні 1943 року, викликавши обурення агітпропівського керівництва.

116

Слайд 116

Як наслідок, Довженка звинувачують у відкрито проголошених сумнівах щодо колективної вини за покинуте ворогу безпорадне населення та боєздатність Червоної армії. Довженку пропонують переписати сценарій, зрусифікувавши героя-українця Кравчину. 30 січня 1944 року його викликають до Сталіна, від якого він дізнається про заборону свого фільму під приводом «антиленінізму, пораженства, ревізіонування національної політики й заохочення українського замість радянського патріотизму». Сталін, ображений на критику саме у той час, коли радянська армія виганяє ворога, не зміг простити Довженку завданої образи. У той же день Довженко знищує три «найкрамольніші» зошити свого щоденника, який він вів з 1939 року. Усім органам цензури було надіслано директиву «не публікувати в цивільній і військовій пресі твори О.Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку». Осмислюючи цю ситуацію, Олександр Довженко записав у своєму щоденнику: «…невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм… в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче…?» Режисера звільняють із посади художнього керівника Київської кіностудії, викреслюють зі складу всеслов'янського комітету й комітету присудження Сталінської премії, а також зі списків майбутньої Художньої ради. Натомість Довженка переводять до Центральної студії кінохроніки, де він використовує свій талант монтажера та коментатора, бравши участь у створенні документальних стрічок «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережжі» (1945).

117

Слайд 117

Повоєнний період Повоєнні роки характеризувались особливим занепадом кінематографії, особливо української. 14 квітня 1945 року Довженко заявляє: «В нашій культурі засуджені до смертної кари». У 1946 році знімає документальний фільм про Вірменію «Рідна країна». Останні роки життя Довженко буде перебувати ніби у «вавилонському полоні» — він зняв лише один повнометражний художній фільм «Мічурін» за власною п'єсою «Життя в цвіту», та й той на замовлення Сталіна. Поновлений на посаді на кіностудії «Мосфільм» із серпня 1945-го, Довженко відтворює біографію вченого, до якої включає зашифровані моменти власної біографії. «Мічурін», знятий у 1949 -му, звучить як відновлений гімн природі, як спільне бачення вченого і режисера на перетворення землі на величезний сад. Це останній твір, закінчений за життя автора. Проекти «Золоті ворота» та «Тарас Бульба» так і не будуть втілені. Багаторічна туга за рідною землею позначилась на моральному стані Довженка, він рветься до України, але марно, туди він має право їздити у відрядження, а ось жити має у Москві. У 1954 -му на II з'їзді радянських письменників Довженко скаржиться на знецінення фаху сценариста, у 1955 під час робочої зустрічі говорить про наслідки малокартиння останніх десяти років, від яких потерпає кінопромисловість. У цей час Довженко перший намагається в законний спосіб протистояти свавіллю в царині культури. Він відкрито висловлює стривоженість тиском, який чиниться на інтелектуальну та художню творчість, на молодих початківців у кіно, жалкує, що соцреалізм став усеохопним.

118

Слайд 118

Ця стривоженість почута та підхоплена молодими режисерами, внаслідок чого починається нова хвиля молодого кіно, що прагне порвати з традиційним кіно та штампами соцреалізму ( «Тривожна молодість» О.Алова і В.Наумова, «Над Черемошем» Г.Крикуна, «Андрієш» Я.Базеляна та С.Параджанова ). За цей час Довженко стикається з проблемою зйомок задуманого фільму «Прощавай, Америко!», виробництво якого припинили без пояснень. У 1951 -му заблоковано зйомки «Відкриття Антарктиди», одіссеї російських моряків у південних морях. Довженко думає ставити іншу картину, до якої готувався п'ять років — «Поема про море» (останнім фільмом задуманої трилогії «Нащадки запорожців», «Повість полум'яних літ», «Поема про море»). Після відкидання «Відкриття Антарктиди» Довженко їде до України, щоб вникнути в хід будівництва Каховської ГЕС. Щоліта до 1956 року він приїздив на будову, жив серед робітників. Під час обдумування сценарію Довженко починає розуміти, що він має зафіксувати цінний природний та історичний ландшафт, адже після спорудження греблі будуть залиті історичні місця Запорізької Січі й, зокрема, Великий Луг. «Наше нове море — наше нове горе. Так народ говоре про море», — записує Довженко у щоденнику,— «[…] майже всі проти мене», кошторис фільму свідомо занижений чиновниками з міністерства. Довженко хотів знімати фільм не тільки в Україні, але й з Київською кіностудією, але «добро» він не отримав. Та й фільм не зняв. Після смерті режисера його зніме Юлія Солнцева, дружина і соратник. У 1954 році Довженко робить начерки сценарію «У глибинах космосу», фільму-фантазії про трьох радянських інженерів, що 8 років блукають зоряним всесвітом. Але сценарій буде холодно сприйнятий художньою радою.

119

Слайд 119

У 1954 — 1955 режисер закінчує роботу над кіноповістю «Зачарована Десна», розпочату ще 1942 року, де він згадує своє дитинство. Її надрукують у журналі «Дніпро», але сценарію з неї Довженко не створить. У квітні 1956 -го разом з іншими режисерами Довженко пише листа до міністра культури СРСР про нагальну необхідність технічного переоснащення кіностудій. Але вже її не дочекається. Він ще встигне повернутися до Каховки, щоб бути присутнім при затопленні земель і почати перші проби. А 25 листопада того ж року помирає на дачі під Москвою. «Поему про море» ( 1956 ), «Повість полум'яних літ» ( 1961 ) і «Зачаровану Десну» ( 1964 ) (почали знімати у серпні 1963 студією “Мосфільм” на Чернігівщині) поставить вже Юлія Солнцева. Крім того, вона зніме «Незабутнє» ( 1968 ) та «Золоті ворота» ( 1969 ) на основі літературних творів режисера. Фільми вважаються загалом суперечливими, тільки «Поема про море» виражатиме думку метра й розкриє головні теми: перетворення людини революцією та перетворення природи людиною. «Повість полум'яних літ» потерпатиме від різниці в часі між задумом сценарію у 40-і роки та його реалізацією. «Зачарована Десна» взагалі вважається пародією на задум Довженка. Похований Довженко на Ново-Дівичому цвинтарі у Москві. Ховали за державний кошт, оскільки грошей на його рахунку в ощадбанку було тільки 32 рублі. Траурна церемонія відбулася у Будинку літераторів. Співав друг небіжчика Іван Козловський, грав на скрипці Леонід Коган.

120

Слайд 120

З України приїхала делегація, проте не було колишніх друзів, наприклад Бажана. Привезли сніп жита, землю та яблука. Грудочку рідної землі вкинули до могили зі словами «Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає». На могилі написано по-російськи: «Умер в воскресенье». Більшість людей, які приходять до нього, читають останнє слово як «воскресіння». Сам Довженко весь час тужив за Україною і у останні роки свого життя записав у щоденнику: «Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі». У 2006 році громадські кола України нарешті підняли питання перед владою про перенесення праху О. П. Довженка та його дружини в Україну, про можливість повернення архівів режисера (зокрема щоденники митця за волею його дружини закриті в архівах ще до 2009 року) та увічнення його пам'яті у державах, де він проживав. Питання наразі не вирішено і як висловився Ярослав Проць, член Спілки журналістів України, «хресна дорога Довженка до своєї Землі ще не закінчилась».

121

Слайд 121

Вшанування пам'яті Реверс Вшанування пам'яті геніального митця Олександра Довженка в Україні є на вкрай низькому рівні. Те, що було зроблене, в основному було зроблене за часів СРСР та радянської влади: з 1957 року Київська кіностудія носить ім'я Довженка, у 1972 -му було затверджено Золоту медаль ім. Довженка «За найкращий військово-патріотичний фільм», у 1960 році створено музей Довженка у батьківській хаті, попри те, що в Україні Довженко був персона нон-грата. Ще за два роки скульптор Анатолій Фуженко змушений був подарувати садибі пам'ятник (художня рада боялася Довженка навіть у бронзі, тому офіційно скульптуру не затвердила), отже існує лише один пам'ятник, та й то не офіційний. Перші значні кроки по збереженню і вшануванню пам'яті видатного українця були зроблені із здобуттям незалежності України, проте і досі цього вкрай мало, а його співітчизники не мають вільної можливості побачити фільми Довженка. 10 вересня  — день народження Олександра Довженка — святкується в Україні як День кіно. В цей же день з 1994 року за указом Президента України вручається державна премія в галузі кінематографа імені О.Довженка. У 1994 році було створено «Національний центр Олександра Довженка», робота якого зосереджена на двох основних напрямках: збирання та збереження фільмів (передусім національного кіно) та поширення кінострічок (в першу чергу українських), їхня популяризація серед населення.

122

Слайд 122

У 2006 році центр завершив роботу над виданням фільмів Довженка у форматі DVD, але унікальне видання розповсюджене лише в консульствах та посольствах як подарунок. В той же час, за кордоном, фільми Довженка на DVD вже давно в вільному продажу. З 5 липня 2004 року Національний банк України ввів у обіг ювілейну монету у 2 гривні, присвячену 110-річчю від дня народження Довженка. Один з банків у м. Києві планує відкрити пам'ятник Довженку до наступного ювілею. Нарешті у листопаді 2006 року указом Президента України започатковано програму дій щодо вшанування пам'яті Олександра Довженка. В лютому 2011 р. один з кінотеатрів Києва влаштував ретроспективу фільмів Олександра Довженка — варто зауважити, що фільми на замовлення українського Мінкульту було оцифровано та суттєво поліпшено якість зображення оцифрованих копій [10]. Треба зазначити, що побудований в часи СРСР кінотеатр імені Олександра Довженко на проспекті Перемоги в Києві, за часів незалежності, починаючи з 1995 року, використовувався, як елітний бізнес-клуб («Червоне та Чорне» тощо), а у 2011 році будівля кінотеатру була взагалі знищена.

123

Слайд 123

Фільмографія 1926 Вася-реформатор (співрежисер, сценарист, фільм втрачено) 1926 Ягідка кохання (режисер, сценарист) 1927 Сумка дипкур'єра (режисер, переробка сценарію, актор) 1927 Звенигора (режисер, переробка сценарію) 1929 Арсенал (режисер, сценарист) 1930 Земля (режисер, сценарист) 1932 Іван (режисер, сценарист) 1935 Аероград (режисер, сценарист) 1939 Щорс (режисер, сценарист) 1939 Буковина, земля українська (режисер) 1940 Визволення (режисер)

124

Слайд 124

1943 рос. Битва за нашу Радянську Україну (режисер, у співавторстві з Ю. Солнцевою та Я. Авдєєнко) 1945 Перемога на Правобережній Україні (режисер, у співавторстві з Ю. Солнцевою) 1945 Рідна країна (художній керівник) 1948 Мічурін (режисер, сценарист) 1951 Прощавай, Америко! (режисер, незакінчений, змонтовано лише 6 частин) 1959 Поема про море (режисер) Нереалізовані сценарії 1926—1929 Цар, Батьківщина, Загублений Чаплін, Згода (Повстання мертвих) 1934 Загублений і віднайдений рай 1941 Тарас Бульба [1] 1943 Україна в огні 1951 Відкриття Антарктиди 1954 У глибинах космосу

125

Слайд 125: Параджанов Сергій Йосипович

126

Слайд 126

Народився Сергій Параджанов у Тбілісі в родині антиквара, він був третьою дитиною в сім'ї (сестри Рузанна й Аня). Батько — Параджанян Йосиф Сергійович, мати — Бежанова (Бежанян) Сірануш Давидівна. Професія антиквара передавалася з покоління у покоління, і глава роду — Йосип Параджанов — сподівався, що його діти підуть слідами предків. Сергій обрав інший шлях, і батько ніколи не зміг йому цього пробачити. Але вишуканий смак і вміння відрізнити справжню річ від підробки передалися, і це потім неодноразово ставало у пригоді Сергієві, коли він, сидячи без роботи, підробляв скуповуванням антикваріату. [1] Середню школу Сергій закінчив тільки з двома «п'ятірками» — з природознавства і малювання. Технічні предмети тягнули на «трійку», і, проте, він вирішив поступати в Інститут залізничного транспорту, де провчився рівно рік. [2] У 1941–1943 роках працював художником-технологом на тбіліській фабриці «Радянська іграшка». У 1942–1945 роках він вчився на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. Брав участь у концертній трупі, що обслуговувала військові шпиталі, провів близько 600 концертів. Після закінчення консерваторії вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), у майстерню Ігоря Савченка. На цьому курсі вчилися відомі в майбутньому режисери: Олександр Алов, Володимир Наумов, Озеров, Марлен Хуцієв, Фелікс Миронер. Працював асистентом режисера на фільмі «Тарас Шевченко» (режисер І. Савченко ), асистентом режисера на фільмі «Максимко» (режисер А. Мишурін). Зняв дипломну роботу — фрагмент фільму «Андрієш» за мотивами молдавських казок. Через чотири роки Параджанов разом із режисером Яковом Базеляном зніме на кіностудії ім. Довженка повнометражний варіант цього сюжету. [1] 28 червня закінчив ВДІК, був направлений на Київську студію художніх фільмів як режисер-постановник. З Україною пов'язана значна частина творчої біографії Сергія Параджанова. В Україні створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка» (всі — 1957), «Перший хлопець» (1958), «Українська рапсодія» (1961) «Квітка на камені» (1962, у співавторстві з А. Слісаренком ).

127

Слайд 127

Фільмографія 1951 — Молдавська казка 1954 — Андрієш 1954 — 62 (кілька документальних і науково-популярних картин — «Наталія Ужвій», «Думка», «Золоті руки») 1958 — Перший парубок 1961 — Українська рапсодія 1962 — Квітка на камені 1964 — Тіні забутих предків 1966 — Київські фрески 1968 — Діти Комітасу 1969 — Колір гранату (Саят-Нова) 1969 — Акоп Овнатанян 1984 — Легенда про Сурамську фортецю 1986 — Арабески на тему Піросмані 1988 — Ашик-керіб 1990 — Сповідь (не закінчено, оригінальний негатив включено до фільму Параджанов. Остання весна (1992))

128

Слайд 128: Ступка Богдан Сильвестрович

129

Слайд 129

Народився актор 27 серпня 1941 року в смт. Куликів на Львівщині, яке на той час перебувало під німецькою окупацією і містилось у дистрикті Галичина в складі Генерал-губернаторства. До сцени його привчили родичі: батько співав у хорі Львівського оперного театру, мамин старший брат був там же солістом, а тітка — головним концертмейстером. За кулісами театру Богдан Ступка побачив і почув багатьох видатних співаків повоєнного часу, зокрема Івана Козловського і Сергія Лемешева. Освіта і кар'єра Богдан Ступка хотів вступити на хімічний факультет Львівського університету [2], але іспити склав невдало. По тому влаштувався в обсерваторію, працював певний час у Баку, вступив на заочне відділення філологічного факультету Львівського університету. 1961 року він закінчив акторську студію при Львівському академічному драмтеатрі ім. М.Заньковецької і до 1978 року працював у цьому театрі. Його творчим наставником був Сергій Данченко, який 1978 року очолив Київський академічний драмтеатр ім. І.Франка. Того ж року на запрошення свого наставника, Б. Ступка перейшов до цього театру 1984 року він закінчив заочне відділення театрознавчого факультету Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. Протягом 1999–2001 років був міністром культури і мистецтв України. 2001 року після смерті Сергія Данченка Богдан Ступка очолив Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка. Його син, Остап, грав провідні ролі в театрі під керівництвом батька. Смерть 22 липня 2012 року Богдан Ступка після тривалої хвороби на сімдесят першому році життя помер о 6:45 у лікарні «Феофанія» [3]. 24 липня 2012 року у театрі імені Івана Франка відбулась церемонія прощання з актором [1]. Як повідомив його син, Остап, причиною смерті став серцевий напад на тлі запущеного захворювання на рак кісток [4]. Богдан Ступка хотів померти в один день зі своєю матір'ю Марією Ступкою, яка пішла з життя в ніч з 23 на 24 липня 2007 року [1]. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 52а).

130

Слайд 130

Фільмографія Рік Назва Роль Країна Примітки 1970 Білий птах з чорною ознакою Орест Звонар УРСР 1970 Мир хатам, війна палацам (ТБ)УРСР 1971 Друге дихання (ТБ)Ігор УРСР 1971 Камінний господар дон Жуан УРСР фільм-спектакль 1971 Осяяння Юрій Морозенко УРСР 1972 Наперекір усьому Симеон УРСР, СФРЮ 1972 Найостанніший день (Самый последний день) Валера СРСР 1973 Вогнище на снігу (Костер на снегу) 1973 Новосілля Данько УРСР 1975 Хвилі Чорного моря. Ч. 3. Катакомби (ТБ) Іонел Миря УРСР

131

Последний слайд презентации

1975 Посеред літаТроян УРСР 1976 Солдати волі (Солдаты свободы) капітан Старцев СРСР, Болгарія, Польща, Чехословаччина, НДР 1977 Право на любов Яків УРСР 1979 Забудьте слово "смерть« Іван Островий УРСР 1979 І прийде день (И придет день) СРСР 1979 Скляне щастя Дзякун 1980 Дударики Леонтович УРСР 1980 Інакше не можна (Иначе нельзя) Петушков СРСР 1980 Від Бугу до Вісли Щупак, німецький агент «Фокусник» УРСР 1980 Двобій (ТБ) Дзякун УРСР фільм-спектакль 1981 Мужність (ТБ) Гранатов (7 серій) 1981 Червоні дзвони (Красные колокола) Керенський СРСР, Італія, Мексика 1982 Відкриття (ТБ) УРСР 1982 Таємниці святого Юра Олекс УРСР 1983 Вир Йоська Вихор УРСР 1984 Володчине життя Баскетис УРСР 1984 Все починається з любові Антонюк УРСР 1984 Украдене щастя (ТБ) Михайло Задорожний УРСР 1985 Діти сонця (Дети солнца) Борис Миколайович Чепурний СРСР 1985 Женихи УРСР 1985 Дорівнює чотирьом Франціям (Равняется четырем Франциям, ТБ) Шахматов СРСР фільм-спектакль 1985Метушня (ТБ) АкілаУРСРфільм-спектакль 1986Вечорниці (ТБ) писар Фінтик УРСР 1986Дім батька твого (ТБ)малярУРСР 1986Щасливий, хто кохавУРСР1986До розслідування приступити. Фільм 1-й.

Похожие презентации

Ничего не найдено